Тигролови



Категории Iван Багряний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Частина перша Роздiл перший Дракон ...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон. Не з китайських казок i не з пагод Тiбету — вiн знявся десь з громохкого центру краïни чудес, вилетiв з чорного пекла землi людоловiв i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля... Через Становий хребет, — звивався над ним межи скель i шпилiв... Високо в небi, сiючи iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi. ...Палахкотiв над проваллями... Звивався над прiрвами... Пролiтав iз свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi — занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди скелястих гiр, свердлив ïх з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри. Зникав... I раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i, вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв... I розступалися скелi, маючи тiнями. I розбiгалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть. I гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, — розлiтались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон. То не фiктивна потвора з наïвних китайських казок i не легендарний дракон далай-лами. Нi, то реальний, то єдино реальний, справжнiй дракон, найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла. Шiстдесят коробок — вагонiв — шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг И. С. (Иосиф Сталiн). Ззаду — такий же надпотужний паротяг Ф. Д. (Фелiкс Дзержинський). На тендерi прожектор — довгий вогненний хвiст. Бiля кожного вагона — щетина багнетiв. Наïжився ними дракон, мов ïжак... Нi, мов дракон! I гнався зi скреготом. Шiстдесят суглобiв у дракона — то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з них повно проминених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь заҐратованi дiри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, — дивились крiзь темряву десь на утрачений свiт, десь туди, де лишилась краïна, осяяна сонцем, де лишилась Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтятоï, де лишилася мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. I тягне ïх циклопiчний Й. С., i пiдпихає ïх демон Ф. Д.. В цiлому ж — то є етап , то є ешелон смертi, — етапний ешелон ОГПУ-НКВД. Дракон. I мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi приречених, без надiйних, змордованих, — хоче замчати ïх у безвiсть, щоб не знав нiхто де i куди, — ч. i тридев'ять земель, на край свiту, мчить ïх у небуття. I нема того Кожум'яки... 1 нiхто нiхто ïх не визволить i вже не врятує, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почує про них Нiч. Чорна, безмежна нiч. I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирає очима все перед себе i мете услiд вогненним хвостом — фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує слiд за собою, — чи не тiкає хто? Iнодi бахкає пострiл... другий... То вартовому ввижається зрада чи втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляє навмання у метушливi тiнi смерек i стовпiв. I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть, але... Вартовий мусить бути пильний, бдiтєльний. То-бо є його дєло чєстi, дєло слави, то-бо його дєло доблестi i геройства. А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цiєï диявольськоï комети, i вiн пiдбадьорює себе пострiлами у чорну зрадливу нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям. Утiкають кiлометри — десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси, i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з грюкотом мости, семафори, тунелi, — все утiкає назад. А дракон все летить i летить — у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту. Перетинає меридiани. Описує гiгантську параболу десь по сорок дев'ятiй паралелi, карбує ïï вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорнiй iмлi вогненним хвостом, зiходить iдучим димом та смородом i реве, реве... Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi, — спецешелон ОГПУ-НКВД. Вiн — один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху нiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч. Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифрованоï жаскоï легенди — таємничоï легенди про зникнення душ. На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тодi по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i стукають палками в залiзо — чи не проломлено де?! Чи немає диверсiй?! I так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни — чи не зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i порядок, рятуючись вiд того закону втечею!? Бо ж дєло слави, дєло чєстi, дiло ïхньоï доблестi i геройства довезти цей етап до призначення, — до тiєï прiрви, що десь утворилася i що ïï вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити. I тодi ж так само вздовж ешелону пробiгає начальник етапу. Вiн вибiгає десь вiд И. С. i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до вагона, — чогось шукає. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них на сорок чєлавєк iлi восемь лашадєй, i нарештi коло середньогопагона зупиняється. Вiдсапується якусь мить. А тодi, задерши голову до заҐратованоï при, владно гукає в гроно мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до Ґрат: — Многогрiшний!! Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомiсть з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до Ґрат, а голос понуро, нiби i могили, вiдповiдає: — Я... — Звать!?. Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро: — Григорiй!.. Начальник якусь мить мовчки вдивляється в двi мерехтливi цятки. Потiм, заспокоєний, обертається i йде назад. Двi цятки наближаються до Ґрат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя прикипає до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухав крiзь зцiпленi зуби: — Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!.. I знову люто, розпачливо: — Бережеш-ш-ш?!? Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато: — Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великоï честi доскочив. Сам великий начальник не ïсть i не спить — все прибiгає з поклоном... Третiй понурий голос, потiшаючи: — Нiчого... Одбудеш всi своï двадцять п'ять — станеш маршалом. Ех-х!.. — i раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонiв, — в закон, в свiт, пекло i в самiсiньке небо... Ешелон зривається i летить далi. В грюкотi колiс зринає пiсня, важка, бурлацька. I наростає, наростає... Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив Я... Григорiй!... Понурий i глибокий, вiн починає пiсню, нiби вiддираючи стьожку вiд серця: Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька... Кiнчаючи рядок, мелодiя завмирає, губиться в грохотi колiс, ось-ось загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплює ïï, мiцно, дерзко: Ще й дiбровонька!.. I разом з першим на повнi груди: Та й заболiло тiло бурлацькеє бiле... ще й голiвонька... Два голоси — два друзi. До них долучається третiй. Пiсня б'ється, як птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тiєï домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси здiймається на крила, вилiтає назовнi i летить слiдом, шугає i б'є крильми над спиною дракона. Вартовий оскаженiло б'є колбою в стiну вагона: — Адставiть пєснi!!! I гатить колбою рушницi щосили, пересипає грюкiт фантастичною лайкою: — Ад-стт-а-вi-i-iть!!. ...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу... Вартовий перестає бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все бiльше стає потужною, кипить, вирує... Поïзд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись i самим спiване; може, то поïзд свистить i гуде, може, грюкотять i клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо... Вартовий обiйняв рушницю i так стоïть, важко спершись спиною об стiнку.. Та тiльки заплаче, тiльки заридає товариш його... товариш його... Хмари ïдучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольским реготом реве Й. С.. Ой, брате мiй, брате, — товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й умру... Повiнь незмiряноï туги, чи гнiву, а чи понурого смутку... В'ється та пiсня над драконом, стелиться над торами, б'є крилом пiд колесами. А вiн ïï рiже, вiн ïï чавить, вiн ïï роздирає на шмаття, замiтає рештки вогненним хвостом i летить, летить. А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки, — миготять, вилискують... Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, — простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втраченоï тягнуться слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю; напнулись до безкраю i нiяк не можуть урватись. ...Може, я й умру... може, я й у мру... Та зроби ж менi, брате, товаришу рiдний, з клен-древа труну... Поïзд вривався в тунелi i скажено просочувався крiзь них, як набiй крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки. Миготiли сильвети гiр... Приамурськi нетрi... Сопки i кряжi Малого Хiнгану... Роз'ïзди... Блокпости i станцiï. Запобiгливi семафори ще здалеку пiдiймали руки i злякано брали на караул — йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах: — Йде етап!.. Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид. По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати по дахах вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона, задерши голову: — Многогрiшний!!. — Я... — Звать?!. — Григорiй!.. Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене: — Бережеш-ш?!. С-с-собака!.. Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожноï новоï зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: Маладєц! Ешелон-бо доходив своєï мети. I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в отiм: Бережеш-ш!? i все бiльше сарказму та пекельноï ненавистi в отiм: С-с-собака!!. Все бiльше було туги i безоглядноï рiшеностi на щось надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт зборканоï, але не зламаноï i не упокореноï волi, що проривався зi стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго. Тим часом ешелон доходив своєï мети. Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень i прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнчається земля. Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив останнi безконечнi тунелi... Днями було видно, як красувалась i цвiла земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що мали щастя припасти до Ґрат... Обрiï були заставленi сизими, фiалковими, синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами, свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична краïна. Та не сюди, не в цю дивну краïну мчав ïх дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, — тодi вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише поïзд припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн його мчить до iншоï мети. Вночi мерехтiли зорi — мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого поïзда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них веремiю. Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм... Наглоземля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого ну раптом земля обiрвалась. Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив рештки диму i пари. Став. Все. Скiнчилась земля. Ешелон дiйшов до своєï мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй станцiï Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж — викидати з черева те, що привiз, з усiх своïх шiстдесяти суглобiв. Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! I як вони витримали! Як вони не розпалися?! Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20-25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i так — напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти, погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до своєï мети, та не дiйшов ще мети етап — оцi тисячi мученикiв. Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i, оточенi шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя. Туди стелився ïм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною пустелею до понуроï, невiдомоï Колими, а чи й далi. Та нiщо ïх не зворушувало i нiщо ïх не лякало. Вони були тупi i байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанцi, херсонцi... — дiти iншоï, сонячноï землi i iншого, сонячного моря. Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцiï i оточила мiсцевiсть, — пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi. А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Iнших тримали попiд руки... Вони вже негоднi були йти, i ïх друзi тримали попiд руки, апатично i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй шмат життєвого шляху. I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм краєчку землi нагло зчинився алярм. Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона: — Многогрiшний!!! Мовчанка. — Многогрiшний!!! Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: Я i нiхто не вiдповiдав: Григорiй. Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, — порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував: — Ложись!!! — i закипiв брудною, скаженою лайкою. Юрба апатично лягла в пилюку ниць. — Многогрiшний!!! Начальникiв крик звучав люто i водночас благальне, — не то вiн погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема... На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй територiï. Зi станцiï задзвонили телефони... Стрiльцi та ïхнi пси обшукали всi кутки, всi дiри й закапелки на станцiï та навколо, — нема. Собаки нишпорили разом iз своïми сотруднiками, накидаючись на випадкових людей. Нема. Нарештi було знайдено секрет. Та не знайдено самого збiгця. Всiх лежачих перерахували — всi є. Нема лише одного. А виявлений секрет був такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсiï — чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той, хто має надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу i пильно масковано вдень. Потiм вийнято... Ясно! Той божевiльний, той манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу поïзда. Стрибнув у певну смерть, але не здався. Дев'яносто дев'ять шансiв проти одного було за те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув. — Диявол!.. Диявол!!! — кипiв начальник етапу; берiг вiн — i не вберiг, пильнував, як ока, — , i марно. I душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував пильно. — Встать! — гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом i так дивно змiнених. — Хто допомагав?! Мовчанка. — Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!? Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля бо людей стало окремою купкою. — Хто спiльник?! Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося серце. Не вiд страху, нi, вiд буйноï радостi. Вiд злобноï радостi та й вiд гордостi за того диявола, за того смiливця. Вони знали, як i де вiн стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого поïзда. Але нiхто не пустив i пари з вуст. Є така солiдарнiсть, є такий закон неписаний, є така арештантська мораль, що подiбноï до неï бiльше немає у свiтi, — мораль упослiджених, святиня арештантськоï дружби. Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ïï до сироï землi: Земля тобi пером, безумний смiливцю! Пригадувались слова, киненi якосьним у темрявi ночi зi стогоном: — Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючиï. Та з розпукою крiзь стисненi щелепи: — Жить! — Вiдплатить!! ...Або вмерти. По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив. Геть скiльки ïх тут стояло — в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко... Лиця обертались туди, назад, i виростали крила у тих, хто (був заломився вже зовсiм. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по юрбi. — Утiк!.. У смерть, але втiк!.. Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем — квапив тих, що йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту. А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того диявола, про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги приреченого, що переступив трибунал i вистрибнув у смерть зi скаженого поïзда, — люди, стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захiд — дивились-дивились широко вiдкритими очима... Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як символ непокiрноï i гордоï молодостi, символ тiєï волелюбноï i сплюндрованоï за те Вiтчизни... Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного смiливця... Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного. Тимчасом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних заставах летiла телеграма — блискавка про втечу i розшук страшного державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: Юнак — 25 лiт, русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв тчк... На ймення — Григорiй Многогрiшний Роздiл другий Свiт на колесах Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов iнший експрес, — так званий Тихоокеанський експрес номер один. М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: Нєгорєлоє — Владiвосток. Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо. Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову пiдносився, бився над стiнами урвищ крутивсь, як блискуча спiраль, чудом тримаючись на скелястiй мозаïцi. Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на пiв земноï кулi маршрут Нєгорєлоє — Владiвосток, тобто вiд понуроï Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований, — до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо цивiлiзацiï, вершок людськоï вибагливостi i фантазiï. Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами. Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i мерехтiв, мерехтiв. У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес був набитий ними, творячи окремий свiт — свiт на колесах, i в той же час вiдтворюючи копiю тiєï фантастичноï шостоï частини свiту — копiю в мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану. ...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи, колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодiï й iмпотентнi фарисеï... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв революцiйноï законностi i контрабандисти... I лiтнi вiдповiдальнi панiï, i ексцентричнi, але так само вiдповiдальнi панни, чи то пак товаришки панi i товаришки панни з коханцями й без коханцiв, з портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi кiшечки i ще бiльш закоханi котики... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без... ...Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних кар'єр. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще довших чисел в банкових чеках, передбачених КЗОТом (Кодекс Законов о Трудє). Аматори красного письменства в межах КЗОТ, Колдоговору та Карного Кодексу. Знавцi прикладноï географiï, теплих посад, курортiв i залiзничних мап. Аматори Дунаєвського, Маркса i преферансу... Словом — цвiт робiтничо-селянськоï iмперiï у всiй його величi i багатогранностi. Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут має спiльну рису — рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, — рису шукачiв щастя i збiгцiв у невiдоме. Все те вирвалось з однiєï остогидлоï дiйсностi, з одного кiнця свiту i мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм, утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним, привабливим. Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну краïну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще ïх не було. Риса та є спiльним знаменником для всiєï цiєï маси людей — маси мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах. Проте для бiльшостi з них те кудись було досить сконкретизоване. Вони ïдуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжнє золоте ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано. Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться, погойдується, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiтає мостами, заходиться смiхом i зойкає над проваллями, пролiтає тунелi, зажмурившись, — i жиє... Жиє реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям. Веселковим, напруженим. Як той метелик — одноденка... Любиться... Свариться... Одружується... i розлучається... I фантазує, вигадує i вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцiєю. Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженноï незалежностi вiд будь-якого спец- i профнавантаження, вiд будь-якоï спец-, проф- i партдисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг за калошами i безконечних чергових зборiв у цехах, на службi i вдома. Свiт iдеальноï свободи i повноï вiдсутностi диктатури, якщо не брати до уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод i романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих подiй, трансформованих призмою екзальтованоï фантазiï. Свiт благословенноï свободи, купленоï за готiвку разом iз плацкартою. Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i пустелi, i гори... Утiкає десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний, нереальний свiт, поставлений шкереберть. Повз нього пливе цей — конкретний, напружений i намагнетизований, осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними фокстротами i румбами... А над усiм — Арсеньєв! Ах-х, Арсеньєв!.. О, Арсеньєв!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту. Володар дум i сердець. Вiн панує тут, як нiколи не панував там — у тiй неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним краïнi, що зробила його iм'я девiзом i прапором всiх мандрiвникiв i всiх — ось таких — конкiстадорiв. О, Колумб заамурськоï i надамурськоï голубоï галiлеï!!. Вiдкриватель дивовижного, герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшоï i найфантастичнiшоï краïни у свiтi, — росiйського, чи то пак тепер совєтського, Клондайку. Нi, iнтернацiонального золотого ельдорадо, куди навiть жиди погнали добровiльно- примусово, зрадивши Палестину, творити свiй Бiробiджан. Його аксесуари, екзотичнi аксесуари тiєï, вiдкритоï ним екзотики панують тут i живуть поруч iз усiма мешканцями розкiшних купе, салон-вагонiв, тамбурiв i коридорiв. Переселились з тiєï краïни i живуть тут — проводжають цих мандрiвникiв, як чичероне, туди, до себе в гостi... Дерсу Узала i тигри... Женьшень, Уссурi i тигри... Манзи i тигри... Фанзи i знову тигри, тигри, ï ï i гри... Тигри над усе i над усiм! З усiх дивогiдних аксесуарiв тiєï дивогiдноï краïни, що володiють серцями цих бiльших i менших пржевальських, бiльших i менших колумбiв та нансенiв, — тигри найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар. Ними наповнений цiлий цей експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму i румбами, викликають ентузiазм i викликають тремтiння в колiнах та солодкий холодок не в одного з цих хоробрих шукачiв щастя, сильних емоцiй i справжньоï екзотики. Вони панують в уявi кожного, як символ, як страшний i привабливий образ тiєï невiдомоï землi, куди вiн так легковажно вирушив i оце мчить, мов на весiлля. Тигри... З них починаються всi розмови i на них всi розмови кiнчаються. Вони беруть участь у преферансi i в пиятиках, у плiтках i навiть у коханнi. — А чи ви чули... Раз бубни! То... чи ви читали, як на Н-ськiй заставi недавно тигр украв стiйкового? — Та що ви!.. Раз черви... Ну, i як!!? — Два пiки!.. Го-го — занiс, мов кошеня... — Боже мiй... Пас!.. Боже мiй... Або: — Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. — це коханець до любки, ластячись. Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до другоï: — Добра менi кiшечка! Вiд Уралу змiнила четвертого коханця... Це ж тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не кiшечка!!! У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться у вiкно i мрiють — мрiють: — Ах, який я щасливий!.. Ми заïдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу... I там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую затишну хатинку... Я ïï зроблю такою... такою... — Обережно, порвеш запонки... Ах-х! Як чудесно... А ти не боïшся тигрiв?.. — Ну-у! Я маю... Я везу двi рушницi Зарева i повну валiзу набоïв, ще й бiнокль, ще й компас... Ми будемо дивитися, дивитися... — Ох-х!.. Який ти... Який ти герой!!. Або: — Чого ви на мене витрiщились, мов тигр!?. Або: — А скажiть, будь ласка, в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи є мiлiцiя?!! — Є... А що? — Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей, ба навiть коней. Чи правда? — Правда. — Боже мiй! — i до чоловiка з iстеричною розпукою: — Казала тобi!.. Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. Поïдем, поïдем. Пiдйомнi йому!.. За вiддаленiсть йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висiдаю! На першiй же станцiï висiдаю! Досить з мене твоïх фантазiй! Досить з мене кров пити!.. — Ну, заспокойся... Ну, душечко!.. — потiшав розгублений супруг — якийсь, може, бухгалтер, якоïсь, може, Союзриби або Союззолота. — Ну, ми не поïдемо до Хабаровська, ми поïдемо на... на Сахалiн. Еге ж! Там довкола вода, i та сатана туди не перепливе. Або: сп'янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй про ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на очi, про тигрiв, що хапають людей по квартирах i навiть бiля самiсiнького кiнотеатру, ïй-бо!, пiсля надцятоï чарки впавши в фiлософський жаль до себе: — Оттак... Жиє-жиє чоловiк... I п'є... I було йому добре... Нi, ïде, пх-х-хається... Гiк... I раптом — нема! О! I нема!.. Якась дурна кiшка буде носити його, як мишу... Кондуктор!!! Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiєю. Всемогутнiй Амба, славнiший за самого Арсеньєва i екзотичнiший за все на свiтi. Володар дум i об'єкт молитовного екстазу та жаху не тiльки в того наïвного Дерсу Узали, а й в цiлого цього екстериторiального свiту. З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки женьшень. З-помiж усiх тих надзвичайних аксесуарiв потрясаючоï екзотики з тиграми мiг змагатися тiльки женьшень — чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйськоï, нi, всесоюзноï, якщо не всесвiтньоï слави. Навiть папороть, що цвiте в нiч проти Iвана Купала по цiлiй європейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що вона ïх береже, з усiм комплексом легенд i казок, блiдне перед тим магiчним женьшенем. Сама його назва — саме те двоскладове слово набуло магiчноï сили i вже вiдмолоджує старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушує хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати на такi собi опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi юнацькi бiцепси; провокує старих кавалерiв на хлоп'ячi вибрики i донжуанськi пози, а молодих доводить до гарячки, — виснаженi надужиттям по тамбурах i пiвтемних закапелках, вони гарячкове маячать тiєю хвилиною, коли той чародiйний женьшень буде вже нарештi до ïхнiх послуг... I не в силi дочекатись цiєï благословенноï хвилини, тягнуть свою кiшечку, свою ципочку, уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже в цих вступив i зараз буде робити чудеса... О, Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнiм промотором, таким рушiєм отакоï-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи ïх на надзвичайнi дiла та ще й женучи ïх уперед, в ту химерну, казкову краïну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi та злиднях, серед страхiтливих пригод i азiатських турбот дочасно склав своï бурлацькi, ревматичнi костi. Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором, таким володарем дум i сердець прекраснооких панянок i ïхнiх мамунь та папунь, i одчайдушних шибайголiв, i навiть п'яниць, i навiть бухгалтерiв, i навiть старих гемороïдальних кооператорiв?! Що поженеш ïх за тридев'ять земель, за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв з родичами та со чадами завойовувати, опановувати i посiдати той — вiдкритий тобою — свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем... Так, едем, де росте виноград i клюква, коркове дерево i — якщо вiрити тобi — полярна береза, живе субтропiчний барс i гiмалайський ведмiдь, ще й полярний урсус арктос на придачу; шляхетний олень i снiжний горал; тендiтний єнот i сестра гiєни — росомаха тощо... Край — як гарячкова фантазiя п'яного, як маячiння божевiльного. Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму, а чи то плiд всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i сибiрського пекла... А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючiï на гладенькiй дорозi. I летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця — десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харкiвськоï Лопанi, з киïвськоï Шулявки, з ленiнградських, одеських та iнших всесоюзна баюр, — видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до поïзда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити. Наново жити, наново любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. I те невiдоме почало вдиратися в ïхню свiдомiсть вже з перших же днiв далi — бiльше, стверджуючи, що вони таки iдуть туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт. Мiнялись краєвиди, мiнялись настроï; мiнялась флора, люди, обрiï. Все вражало новиною, щораз, то чудовiшою. За Уралом спостерiгали снiг на вершинах гiр... У Вятцi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли його бачить в столичних крамницях народноï творчостi. I купували його скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонiï, свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички — дерев'янi, паперовi, глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генiєм вятськоï росiйськоï цивiлiзацiï. I тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати, експресу. Стиль європейський зазнав цiлковитоï поразки, переможений стилем вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом, шедеврами всiх вятських кустпромiв, — кошиками, капцями, валiзами, ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками, балабайками i найхимернiшими iграшками... Вокальному європейському стилевi повелося ще гiрше. Заткнувся увесь най- класичнiший репертуар, — експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики — все те почало дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените догнать i перегнать. А гармонiï i гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного Дунаєвського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався, — все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною i екзотикою. На кожнiй станцiï, де тiльки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще нiхто не бачив з них. Пасажири вибiгали геть з усього поïзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес. Сiдали i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з шiрака страна моя родная, а ще бiльше — просто з виском i галасом. Бiля Iркутська вони пнулися в вiкна i спiвали давньоï каторжанськоï пiснi, тiєï знаменитоï, що ïï знали всi, як гiмн колишньоï царськоï iмперiï: Далеко в стране Iркутскай... Бiля Байкалу вони купували омулi... Не менш давнi i не менш легендарнi омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати ïх тут стало священною традицiєю. Поïзд спецiально зупинявся, i все висипало геть... Зупинка та була не на станцiï, а так, на самiсiнькому березi справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят кiлометрiв. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку — змогу не тiльки подивитися на цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього — в те священне море та пошпурляти в нього камiнцi. Мешканцi експресу метушились, як сарана на озиминi: все те вдихало емоцiï, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi — вудженi, варенi й соленi, що ïх нанесло сюди тубiльне жiноче населення, либонь, з цiлоï округи — з усiх чотирьох берегiв Байкалу. Омулi були свiжi, омулi були й смердючi, але всiх ïх розкуповувано, бо це ж були не звичайнi собi риби — омулi, а священнi риби — омулi, — тiєï омулевоï бочки, либонь, що про неï вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а тепер спiває цiла широка страна родная, словом, екзотичнi омулi... Кондуктор свистiв, i все те разом з омулями пхалося назад до купе, чiплялося за поручнi... Експрес не рушав доти, доки не чiплявся останнiй пасажир. Провiдники всiхсвоïх знали в обличчя i могли здалеку точно устiйнити, чи вештається ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi. Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв баргузинським та взагалi прибайкальським чи пробайкальським фольклором. То шукачi щастя ïли омулi, ревли Славное море, священний Байкал i розповiдали та вислухували легенди, трагедiйнi i героïчнi iсторiï, анекдоти та географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, н якому вода стоïть вище, нiж у всiх iнших морях, бо: ...I ото у днi є дiрка. I йде та дiрка аж до Льодового океану. А там, як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду — ну, вода й випирає в дiрку, i пре в Байкал, i пiдiймається в морi тiм — у Байкалi... I коли б не височеннi гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розiллялося i була б бiда... А в дiрку ту плавають риби i звiрi морськi, так дiркою — дiркою — та й у Байкал... Доказiв?!? Прошу: звiдки тугу цiм казанi взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож! Байкал — межи лiсами непрохiдними, межи горами ненриступними i вiд найближчого моря за мiльйон кiлометрiв. Тiльки дiрка!.. Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут! Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни у свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi. Поïзд йде по паралелях iз заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем, з кожним географiчним градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч — на годину... на двi... на чотири... Бiля Байкалу рiзниця в часi вже на чотири години проти звичного. Здезорiєнтованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi чудне дiється, щось з ними коïться. Вдень хочеться спати, а вночi — ïсти. В обiд нерви стають млявi, а вночi нападає ентузiазм. Призвичаєнi до певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, — однi вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi ïсти, нi спати, а другi, навпаки, — борюкались, борюкались i вийшли переможцями — спростили своє життя до тiльки ïсти i тiльки спати, а iншi й ще краще — могли спати i тiльки спати. Але назагал, абсолютну бiльшiсть опанувало безсоння, тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть i... в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервовi, чутливi, занепокоєнi своïм здоров'ям, — вони мацали своï голови, хвилювалися, ковтали порошки i докучали лiкарям, що, втративши самi спокiй i сон, грали напропале в преферанс, загубившись межу мiж нiччю i днем. Пересувається поïзд, пересувається час, пересувається життя в експресi, а ще бiльше — настрiй. Попри всi тi, зрештою, смiшнi неприємностi, вiн пiдноситься до найвищого ступня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здiйснення мрiï. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi. Поïзд iде до мети. За Байкалом вони спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих бурятiв та бурят-монголi в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем i блиском снiгiв засмалених, бронзових якутiв, подiбних до тих джеклондонiвських iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi строï убраних якуток в Читi; тунгузiв з гостровухими псами... Китайцiв... Гуранiв... Поïзд iде Забайкаллям. Розважаючи пасажирiв i пишаючись своєю ерудицiєю, якийсь професор iсторiï — кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою i розчепiренi перед носом карти — викладав, як легенду, iсторичну довiдку про перших- найперших каторжникiв Сибiру, про перших — найперших полiтичних засланцiв, що склали тут своï костi, i саме в цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру. I було ïх двоє, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був — бунтар i iзмєннiк — малоросiйський гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний. Це вони були вiдкривателями i зачинателями тiєï жахливоï сторiнки, першоï сторiнки в епопеï невимовних людських страждань на цiй землi... За ними пiшли чередою безлiч iнших, бiльших i менших, вiдомих i безiменних каторжникiв... Серед них багато славних, оспiваних до того, а особливо пiсля того, нацiональних героïв цiлоï низки народiв... Брязкаючи кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру юдоль розпачу i слiз людських... Професор розповiдав повiльно, помежи вiстами, але ерудитно i барвисто, як справжнiй професор iсторiï взагалi, а Сибiру — зокрема. Вiн розповiдав, власне, про те, про що всi знали бодай з тих тягучих i грiзних, безнадiйних i розпучливих каторжанських пiсень, якi становили колись чи це половину всеросiйського нацiонального пiсенного репертуару, та становлять ще й тепер, i що ïх спiвано кожним колись i тепер. Не знали тiльки хiба про того першого пiонера, про того патрiарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросiйського з химерним, але таким пiдходящим до ролi каторжанського патрiарха прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо кайдани у кожного з них дiнькали i бомкали з дитинства, розповiдаючи про той Сибiр i про це Забайкалля. Лекцiя професора справила враження. Нiхто тiльки не замислився над тим, як той iзмєннiк, той патрiарх каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх своïх онукiв i правнукiв i тим воiстину заслуговує на пам'ятник десь тут, серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель... У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи своєю жаскою iсторичною репутацiєю. I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професоровоï iсторичноï екскурсiï, нiби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту... Либонь, вони встали з-пiд землi — цiлi тi поколiння каторжникiв, армiï ïх!.. Вони вишикувалися обабiч колiï, вздовж насипу безконечною хмарою i стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По колiна в водi i в болотi... У ровах i ямах... — Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!! Все кинулося до вiкон. Боже ж мiй!.. Так ось вони!! Справжнi, реальнi, невигаданi i — незчислимi. Як розгадка болючоï i жаскоï таємницi. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись... А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою — вимученi, виснаженi... В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр'яних шапочках- ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби ïх рвали всi собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та буревiï. Стояли i дивились... Проводжали експрес — мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого свiту... Неголенi... Забрьоханi... З хворобливо запаленими очима... Безконечнi лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтиканi патрулями з рушницями i псами... Однi махали руками. Iншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн пройде... I не було ïм кiнця, i не було ïм краю... Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи ïï своєю розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля... А тепер ось стояли як на парадi. Полтавцi... Чернiгiвцi... Херсонцi... Кубанцi... Нащадки Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного... Каторжники. Тi, що про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi, такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку... З вiкон експресу нагло починають летiти речi... Спершу вiд паротяга, — як сигнал, — кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон полетiли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хлiба, пакунки, завиненi в папiр... — цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей. Дiти махали ручками i, пiдхопленi стихiйним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квiти... цукерки... гармонiйки... i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно. Люди в бамлагiвських одностроях ожили i кинулись стрiмголов до подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного. Над насипом почалась стрiлянина. I, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна експресу все, що трапилося пiд руку: подушку, калошi, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей... Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над поïздом, наче голуби на Iорданi, розполоханi стрiляниною. А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням. Грошi ще довго кружляли в повiтрi i летiли слiдом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман. Експрес летiв божевiльне, нестримно. I так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе вагона. Це теж екзотика... Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй у мешканцiв експресу. Новi вражiння, щодалi, то цiкавiшi, щодалi, то екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було. Так, далебi i не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустрiч бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неопiзнанi. За гуркотiнням i чорнотою тунелiв враз било в очi слiпуче сонце, розгортались дивнi панорами, аж-но тяглася рука до гальма Вестингауза — до тiєï аварiйноï ручки, щоб зiрвати пломбу i нагло спинити експрес: Зупинити тут! — i пiти, побiгти туди... Знову тунелi... Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись пiд звуки патефонних танго i фокстротiв, гомонячи, вiдступаючи, люблячи й мрiючи, мрiючи, мрiючи... — летiв, миготiв десь у казку. Творив ïï i стремiв у неï, гублячи межу мiж дiйсним i фiкцiєю, мiж фактами та ïх iнтерпретацiєю. Гуготiв у неï i був уже ïï часткою — часткою свiту пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала i Амба. В салон-вагонi було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла, оберталися нечутно по горизонталi, створюючи лагiдний вiтер. На снiжно-бiлих столиках в такт поïздовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне Бордо i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни — стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одноï i до гостей. Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!.. — i смiються, гомонять, пританцьовують. Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, — мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння. Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клiєнта... Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!.. Далебi це єдине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй шостiй частинi свiту, де можна зустрiти щось подiбне. Стiльки фасону, стiльки шляхетства i багатств i стiльки пiклування про людину. Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi — у цiм експресi. Тут-бо своï закони, своï звичаï i свiй режим. Це-бо окремий свiт. Туг-бо iнодi бувають чужинцi — якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких заморських краïн. Весело видзвонюють пляшки, i мрiйно вихляють вiяла. З обвiшаноï скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе свiтло, — то призми гойдаються, трiпотять, як сережки, i витворюють свiтляний веселковий танок, випромiнюють спектри... А у вiкнах бiжать вечоровi сильвети, бiжать двома безконечними стрiчками: фiалково-рожевi краєвиди, бiлi вершини гiр, облямованi в колiр iндиго долини, фантастичнi сильвети дерев, блокпостiв, будiвель... Гейби два безконечнi кiнофiльми. У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема тих аматорiв пива i вин i веселих гутiрок, що виповнювали його перших днiв. В декого вже спорожнiли кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi вдалися до преферансу i смалять. до одурiння десь там, по купе; iншi романсують, саме цiлуються десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують румбу... Лише кiлька людей посiдають цей затишок. Вони розпочинають розмову мiж собою, пiд час якоï вiдбувається неприємна ситуацiя з арештом юнака у френчi, якого помилково прийняли за Многогрiшного. Роздiл третiй Навзаводи зi смертю Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гiлка. Сорокаметровi кедри, випередивши всiх у змаганнi до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долiшнього хаосу геть, десь пiд небо i заступили його коронами. Там по них ходило сонце i пливли над ними бiлi хмари. Слiдком за кедрами пнулися велетенськi осики та iншi листатi гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий ярус. Потiм височенна лiщина колючого горiха, ялини, де-не-де берiзки, берестина, черемха, перевитi лiанами дикого винограду та в'юнкiв, iшли вгору третiм ярусом. А внизу — в четвертому ярусi — суцiльний хаос. Мiсцями густа, мов щiтка, звичайна лiщина, височеннi трави i бур'яни. Поваленi вздовж i впоперек дерева, мов велетнi на полi бою, потрухлi i ще непотрухлi, однi з скрiзними дiрами — дуплами, як жерла небувалих гармат, другi вивернутi з усiєю системою корiння, що тримали його руба, як стiни або як велетенськi пригорщi зi стиснутими межи пальцями камiнням i землею. Внизу, по землi, слався мох, пообростав усе, що тiльки можна. Внизу було пiвтемно i вогко. Лише де-не-де проривались яскравi сонячнi пасма i стояли, як мечi, уткнутi лезами в землю. Нетрi. Несходимi, незмiрянi. Вони то спускалися схилом униз, то пiдiймалися знову вгору i так зi становика на становик, з кряжа на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвiсть. Маленький смугастий звiрок, що сидiв собi навпочiпки на поваленiй кедринi проти сонечка i пильно, з виглядом ученого дослiдника, розглядав торiшнiй грибок, тримаючи його переднiми лапками, раптом нашорошився. Нi. То так щось. В нетрях панує надзвичайна тиша, як у дивному храмi дивного бога. Лише рябок, засвистiвши, пролетiв з однiєï височенноï кедри на iншу i завмер на гiлцi, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голiвку вниз i витягши шию. Тиша. На поваленiй кедринi тремтiли сонячнi зайчики. Смугастий звiрок — бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присiдав i дивився вниз. Внизу, пiд кедриною, виходячи десь з бур'янiв i вiтролому i зникаючи знов у бур'янах та камiннiм розсипу, вилась вузенька стежечка, звiринна дорiжка, утоптана за тисячолiття, ïх немало, таких стежечок. А серед них десь й такi, на яких одвiку ще не ступала нога людська. Бурундук зiскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди i враз, тривожно цикнувши, стрiмголов вискочив на кедрину, на пень, звiдти на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув i завмер, виглядаючи з-за стовбура. Нi-таки, вiн не помилився зразу. Щось таки добирається, щось iде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Трiснула гiлка. Посипались камiнцi i покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на становик. Занепокоєний бурундук вискочив вище i зацикав з усiєï сили. Захвилювався. Не знав, з якого боку безпечнiше йому виглядати. Зовсiм захвилювався. Вiн на своïм вiку багато чого бачив. Вiн бачив i знав усiх звiрiв i знав, як себе тримати при зустрiчi. Знав козуль i зубрiв. Бачив не раз, як перся тут волохатий ведмiдь, як приходили дурнi вепри, толочили всю траву та ламали кущi. Бачив харзу, знав вовкiв i всiх своïх ворогiв, а особливо тую рись безхвостую i зажерливу. Отож вiн знав усiх своïх друзiв i всiх ворогiв. Одних споглядав мирно, вiд других утiкав чимдуж. Але такого вiн ще зроду не бачив. Пробi! Тiкати чи не тiкати? Ой, лихо... Видряпавшись нарештi на гору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла двонога iстота. Обiрвана. Худа, як кiстяк. Волосатi груди ïй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахмiття. Дiйшовши до поваленоï кедрини, гiсть важко опустився на неï, обперся спиною об корiнь, закинув голову i заплющив очi. Помалу обтер рукою пiт. Вiн зовсiм молодий i зовсiм — зовсiм збезсилiлий. Почорнiле обличчя з мiцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобi двi глибокi зморшки сторч мiж крилами брiв, а в зморшках сiль вiд поту. Одна брова тремтить, i вiд того таке враження, нiби брови тi пориваються полетiти. Якусь мить вiн сидiв нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно розплющив очi й тихенько вiдхилився вiд кореня, — слухав. Тодi знову заплющив очi i притулився до кореня. По якомусь часi вiн облизав спраглi порепанi губи i, не розплющуючи очей, покрутив головою: Пропаду... Потiм, зцiпивши зуби, встав i, похитуючись, зробив два ступнi. Але махнув рукою, вернувся до кедрини i знову важко опустився на неï. Досить... Проклятий, проклятий край... Ху-у! Немає сил... Вiн шепотiв без скарги, так, за старою в'язничною звичкою говорити з самим собою. Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, та от... загибаєш. I загинеш... Хм... Вiн посмiхнувся крiзь нiс i зiтхнув байдуже, насупив брови i наморiцив лоба — голова наморочилась. Думки бiгли в гарячковiм безладдi, вiдтворюючи дивовижний шлях. П'ятий день вiн iшов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав навпростець, ламаючи хащi. Вирвавшись iз пазурiв смертi, вiнлетiв, як на крилах. Воля! Воля! Широко роздимаючи нiздрi,- вiн захлинався нею на бiгу, розривав грудьми зелену стiну. Всi двадцять п'ять лiт в ньому зажили враз, запульсували, напружуючи кожний м'язок, мобiлiзуючи кожний нерв, кожний суглоб. Виручай! Воля! Воля! I вiн гнав. Вiн знав, що вiд того залежатиме його бути чи не бути, — вiд того, як далеко вiн встигне загнатися зразу. I коли не ставало сили, досить було йому зупинитися i озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого i ще страшнiший привид приреченого майбутнього. Тодi сила вибухала раптовим вогнем, i вiн зривався вихором знову. Далi, далi! Скiльки вистачить сил! Ще трохи — i тодi вiн врятований! I тодi подивимось! О, тодi ще подивимось! Вiн чкурне геть за межi цiєï батькiвщини, геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в Китай... Новi краï, дивнi, незнанi. Вiн об'ïде навколо свiту i повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а повернеться з заходу. I вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалось, що вiн летiв початковим темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче. Повз. Душа летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi, не поспiшали вже, плутались у хащах. Так дерся навпростець, без дорiг. I коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався в росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i швидкий рух осушували його. Вiн збивав ноги об пеньки й камiння, але не зважав, не вiдчував болю. Загнавшись у вiтроломник, змагався там одчайдушне, зцiпивши зуби, цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi. Лiз через велетенськi стовбури, потрапляв ногами у камiннi розсипи — в раптовi глибочезнi щiлини, невиднi в бур'янi — i нагло падав, аж суглоби трiщали йому. Пiдiймався i йшов. А коли заходила нiч, коли темрява заливала геть-чисто все i ставало так темно, як вiн ще нiколи не бачив, вiн зупинявся i спав, де випадало. В нього не було нi вогню, нi зброï, в нього не було нiчого, навiть шапки й черевикiв, лише напiвзiтлiле тюремне лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах. Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi, розпластавшись уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодноï роси, що капала з високих вiт йому на обличчя. Другу нiч — десь у ямi, а коли прокинувся, дивився зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5 метрiв заввишки, — цiла стiна корiння велетенськогодерева, вивернутого з землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося, що тримало тую землю й камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один такий камiнь, то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав води, пив i йшов далi. Третьоï ночi звалився в купу сухоï трави та бур'яну, кимсь зiбрану в улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням i подалось геть, ламаючи суччя; вiн збагнув, що потрапив до лiгва якогось страхiтного звiра, але не додумав цiєï думки до краю, як уже спав. Втома. Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи ïï не знав, бувши живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про ïжу. Потiм прийшов голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i за пропущенi днi. Зразу думалось, що це найпростiша рiч в такiм дивнiм i буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався острах. Вiн не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з'ïсти, проглинути. Тайга не давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i з вiдчаєм голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого, про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах. Ба, був ще не час. Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного грона. Нiякоï риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих нетрях. Скiльки вiн iншов — жодноï живоï iстоти не бачив, тiльки iнодi гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи каменя. I все. Де ж вiн, той дивний та ще й екзотичний тваринний i пташиний свiт тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину. Значить, вона є. Але... чим вiн ïï добув би, коли б i здибав? Зi ста шансiв дев'яносто дев'ять було за те, що його самого заполювало б таке страхiття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн вирвав з землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував. А раз погриз i проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло i тiло вкрилося холодним потом; довго блював, нив воду i знову блював, думав, що з нього всi нутрощi вискочать крiзь горлянку. Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже — бо багато вiн перетерпiв, щоб ще впадати в вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трiшки, хоч трiшки поïсти, i вiн був би щасливий! Iшов би, плив би цим морем весело i радiв би буйно, як радiє все живе на цiй землi, як тi кедри, що вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн не впадав у вiдчай. Лише зцiплював дедалi дужче щелепи i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув — i вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з самоï глибини i пiдкочувалось до горла клубком. Провiв язиком по кривавих, зашерхлих губах i, затискуючи мiж бровами посмiшку, переклав зручнiше голову. В головi наморочилось. Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi, вони якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. I враз здивувався: навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився на гостя пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком. Схилив голiвку набiк i цикнув ще раз. Не ворушиться. Тодi скiкнув униз i зашарудiв десь у бур'янi. По хвилi вискочив знову на дерево, вмостився зручно на гiлцi навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм халатику, — виштовхнув з рота горiшок i почав ного пильно розглядати, тримаючи переднiми лапками. Переконавшись, що горiшок нутнiй, почав швидко гризти, розглядаючи тим часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i розгладжував, витирав об лапки вуса. А на нього дивилась пара очей, здивованих i жадiбних. До горла пiдкочувалась клубком слина: — Диви! ïсть... Стерво. Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих, запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись. Пiймати. Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей живий шматочок кровi i м'яса. Цс ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий, приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче... Звiрок гриз свiй горiшок i нiби не помiчав нiчого... Почав зводити руку. Ближче. Ближче... Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, — як звiрка враз нiби вiтром здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався, перелякано цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за ним, намагаючись притоптати, привалити його травою. Звiрок добiг i гулькнув у дупло велетенськоï колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою ногою в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась. Тодi вiн вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм, проломив у другiм мiсцi — нема, в третiм — нема... Вiн навiть не помiтив, як звiрок давно вже вискочив з протилежного кiнця колоди, вигнався на височезне дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпецi, але йому було страшно за домiвку. А домiвка трiщала пiд шаленими ударами, розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в проломинах, — либонь, прибив! Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом рука намацала щось. Загрiб, витяг... Горiхи! Пробував — горiхи! Цiлi. Прекраснi. Одiбранi. I як ïх багато! Пхав ïх у кишенi, вони висипались з дiрок. Тодi загорнув край надiрваноï поли i вибрав ïх туди. Скарб! Цiлий скарб — з добру миску горiхiв. Вiн трощив ïх, мов вепр, а рука мацала далi. Все... А бурундучок з жалем i страхом дивився, як i двоногий розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн, старанно добираючи ще минулоï осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши ïх в защiчних мiшечках по одному та по два, що така ïх доля стрiне? А розбiйник, розтрощивши колоду, вiдiйшов геть, сiв на кедринi i смакував горiхи. Вiн ïх нищив з блискавичною швидкiстю... Помiтив збоку якусь чудну рослину, вирвав, — нiби часничина. Понюхав — часничина! Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки облазив увесь бур'ян навколо. Назбирав кiлька таких часничин, i тодi взявся до горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником! Вiн ïв, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась потроху сила. I не так вiд горiхiв, як вiд тiєï надiï, вiд очевидного доказу, що ще не так кепсько. Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руïна упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся до напасника: Цик-цик-цик! — скаржився комусь. — Диверсiя, братку! Грабунок!.. Мандрiвниковi повернувся його добрий гумор, i вiн, дивлячись на пограбованого, спiвчував йому: Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, — з усiх злочинiв, сотворених мною за життя, — це найбiльший i за це варто прилiпити менi двадцять п'ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його знає за що... Але це, я тобi скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утiк! На край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну нiч, у смерть, iз скаженого поïзда. Е, це там начальник лютує! Як вiн пiклувався про мене! Берiг! Тiльки но зупинимось де, пiдбiгає до вiконечка, та: — Многогрєшний!.. — Я... — Звать! — Григорiй!.. I не вберiг. Ха-ха! Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як його везли етапом з Украïни на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося вiд горiхiв — на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував iз себе: Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя. Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка. Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння, як най- коштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу було тихо i затишно. Iшов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали. Вони шукали, що б iз'ïсти. Iнодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i дерся в нетрi, — що то рудiє? 1 розчаровувався — гниляк! Iшов далi. Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Iнодi доводилось попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись. I скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! I хоч ïх самих не видно, але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра поприлипала щетина i шерсть до кори, — терлось щось, щось здоровенне, бо щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки — ямочки якiсь, мовби овечка походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi... Таж вiн тут не сам! Тут повно пожильцiв! Але де вони? Чом ïх не видно нiде? Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору. Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля дерева i стояв, заплющивши очi, — слухав, як у вухах дзвонило i нiби молотiï били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цiєю горою, там, далебi, кiнець усiм стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов. Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся вкрита квiтами. А за нею... Дивний краєвид вiдкрився його гарячковим очам. Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався... Найближчий гребiнь — сизо-зелений, зубчастий. За ним — сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур. Потiм — сизо-голубий... Голубий... I все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своïй красi i... страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану. С. Олiйник — людина, що прожила нелегке життя, глибоко поважає працю Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi. Але вiн сiв. Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях. Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже, якби йому рушниця! I якби хоч пара сiрникiв! Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому здається, що вiн на пасiцi... Це вiн маленький... Прийшов до дiдуся... Пiд велетенською липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики — вулики... Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп'яними покришками. Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи, мiж зеленим листом. А там черешнi... А жовна клює десь ïх i гукає до нього: Ти вже пообiдав? А друга: Уже-е! Дражниться. Дiдусь бiлий увесь — в бiлих полотняних штанях i сорочцi, з бiлою бородою зазирає в вулики, щось ворожить... Дивиться, як рiй полетiв i гуде — гуде... Вiн розплющує очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?.. Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна мошкара, — хмари ïх. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порепаються там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi перестежити. Сонце слiпить очi, а в них i так плавають барвистi кола. Мандрiвник схоплюється, — тут десь недалеко є житло! Це ж i стежка туди. Йти туди! Це єдиний порятунок. А там що буде. I вiн, спотикаючись, iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi. Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку... Нi, далебi, цiєю стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали ïï за тисячолiття, подекуди вибили ïï глибоку на пiвметра в м'якому Ґрунтi, а на каменях вичовгали i виковзали у долоню. Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу, рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь) невпинно, однотонно. Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм лiг горiлиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадiбно i вона поступає по жилах вище, вище i заспокоює, i втихомирює бiль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки, — лiг лицем до води i вмочив спраглi губи. Вода кавкала в горлянцi, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць. Дивився в прозоре i до болю синє небо. Потiм заплющив очi й задрiмав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були широко витрiщенi й безтямнi: — На ем?!. Многогрiшний!.. Я зараз... Я одягаюсь... Йому приверзлось... Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть на допит. Я зараз... Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник. — Ху-у! Погано, брат. Кепськi твоï дiла, Робiнзоне! Почав зводитись. I враз очi упали на щось межи камiнням. Боже мiй! Сквапно простяг руку i вхопив дивну знахiдку. Нiж! Мисливський нiж. Власне, пiхви, з яких стирчало iржаве рукiв'я ножа. Пiхви напiвзотлiлi, i рукiв'я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок. Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у пiхвах, мов прирiс. Потер рукiв'я об пiсок, обмив, потер полою, — рукiв'я засяяло мiдяними, олив'яними та кiстяними кiльцями, що були нагнутi одне до одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь, розхитував, мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа. Нiж був зовсiм iржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий. Двадцять хвилин — i нiж блищав. I хоч був рябий, мов вiспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде немає бiльше, як цi мисливськi ножi. Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й рукiв'я у нього зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив у слушний час. Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це вiн тут лежав мiсяцi, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. I дочекався... Тепер мандрiвник не квапився. Найперше — нiж мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть паса, i пiдперезався. Зовсiм добре! Вiдтак, озброïвшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той бiк буде гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав гiлки, що заважали просто йти, — шукав ножевi застосування. А нiж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неï, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! I мати б не впiзнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись! Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi, вiн почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, i шкрiб ножем намочену щетину. Бере! Лiпше, анiж було голитись склом у в'язницi... Потiм умився i глянув у люстро. От, зовсiм молодий юнак. Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дiвчат з розуму. Шкода молодостi, шкода втраченого безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... I тi прямовиснi зморшки межи бровами, i крилатi брови, заломленi уперто... Великi очi горiли мов у божевiльного. Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити та живих i мертвих полохати. При таких лiтах — i така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться... Але життя не змiнилось. Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправдi посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Нiж бiльше не ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки знiчев'я, а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили. А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край. Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче — важко i глибоко зiтхнув, нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так лежав. Згодом витяг помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше. Ще зiтхнув глибоко-глибоко. Так... Кiнець... Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом наллята. Який пак сьогоднi день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою — було б лiпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шiсть день свiт увесь сотворив... i цi нетрi теж... Атож... Чорна павза. I знову: Шостий день... Оце й б вiн — останнiй, уже зовсiм останнiй день мого життя... А ще б трохи... Проте це вже така собi, млява думка. Не хотiлось рухати нi рукою, нi ногою. Не хотiлось думати. Хотiлось лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. I хай шумлять високi кедри. I нехай розповiдають пiд синiм небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий i смiливий... I хай слухають вивiрки... Як один хоробрий i смiливий п'ять разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона i, гнаний буйною радiстю, донiс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов — смерть... Чужинець. Далекий — далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрi грудьми i лiг тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв, аж на край землi... Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але вона не пiдводиться. То ïï держить йому тутешнiй волохатий бог, лютий, скупий i ненажерливий; насiдає на груди i не дає вже йому дихати... А мати схилилась близенько-близенько... Раптом — що це?! Вiн розплющив очi. Стукiт?.. Пострiл! Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний у нiм пiдводить його. В вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! I враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий: — Грицьку!!! Жахливий крик молодостi, що ïï вхопила зубами смерть: — Грицьку!!! Вiн шпарко схоплюється на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'янi, поспiшає, поспiшає. Знову крик. Близько... Напружуючи рештки сил, вiн виламується на галявину. Ось!.. Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась прикладом рушницi. Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага! Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачи, як манiяк, пiшов на неï всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала нiж... Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового ворога всiєю тушею, посунувся на нього бiлою плямою нашийника... Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула... Нiж з диявольською силою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там упоперек. Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова, простоволоса, i кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить — i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його... Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку — здалеку: ...Мати ж моя пава... Мати ж моя вишня... I замовкло. Як iскра, заллята водою. Роздiл четвертий Родина тигроловiв Пiсня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потiм з'явився звук чи тонюсiнький промiнь, — вiн десь почався з нiчого i наростав, наростав... Коли Григорiй розплющив очi, перед ним сидiла якась чужа дiвчина. Але така ж хороша i така бистроока, iз стрiчкою над чолом, i юна, смаглява вiд сонця. — Тату, тату! — це дiвчина радiсно. — Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мiй! Живий! — От i добре, — це дебелий, спокiйний голос. Батькiвський. Такий сердечний, а гуде, як iз барила, i жартома: — Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? — як у туманi пiдiйшов. Кремезний, броватий, волохатi груди в пазусi. — Довго вихмеляєшся!.. А дiвчина нишком киває комусь рукою: — Грицьку! Ось iди поглянь, який вiн окатий. Тiльки... Вiн, мабуть, не при умi, — диви, як лупає. — Наталко, — це батько, — а пiди лишень скажи матерi, щоб чарку нам сюди. Козаковi, либонь, душа до ребер присохла... Ану ж, коза! В головi Григорiєвi паморочилось вiд явноï галюцинацiï; Вiн покотив ïï по подушцi вправо — глянув, влiво — глянув. Роздивився по хатi. У кутку ряснiли образи, королiвськими рушниками прибранi, кропило з василькiв за Миколою Чудотворцем. Чорнi страстянi хрести напаленi на стелi... Вiн лежить на великому дерев'яному лiжковi, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю... Пахне васильками... У вiкно знадвору зазирає сонце. Мати в очiпку i в ряснiй стародавнiй спiдницi, посмiхаючись, несе тарiлки в дверi... За нею бистроока дiвчина виступає, мов горлиця... Бiля вiкна, тримаючи козацьке сiдло й ушивальник, звiвся i стоïть густобровий, кремезний парубок... Григорiй заплющує очi. Дiвчина щось говорить, а йому зринає нагло... Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, — останнє враження, що вiн винiс iз життя. Але ж то був чоловiк, у штанях, у шкiрянiм, мисливськiм одязi... Так, то був чоловiк, юнак... Григорiй розплющує очi — перед ним стоïть дiвчина з червоною чарочкою i говорить насмiшкувато: — Грицьку! Кого ти сiдлати збираєшся? Кидай та йди ось... Парубок бiля вiкна, майнувши чубом, чiпляє сiдло на гак, а батько: — Поïдеш у Киïв, Грицьку, та той... Iди лишень сiдлай конi. — Де це я?! — аж скрикнув Григорiй, нагло зводячись. — Заспокойся, ляж, Бог з тобою! — це матiнка, це стара, поклала руку на голову i схилила йому ïï назад на подушку: — Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий... А ви! I не тю на вас, лоботряси! Добре, що самi, нiвроку, як воли, а хлопцевi не до розмов. Старий: — Ото... Це хлопець iз наших! Скiльки я його попотовк упоперек сiдла, непритомного, при смертi, скiльки днiв тут зi смертю воює — i, диви, живий! Спасибi Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотiв уже одвезти тебе до Києва — це ж тут недалечке, — там би ти вмер, i я так i не знав би, хто ти. — Де це я? — прошепотiв Григорiй розгублено, злякався за свiй розум. — Та в нас же, в нас, дома, сину... На стiнi рясно карток — дiвчата у вишиваних сорочках, у намистi, нарубки в шапках i киреях. — Який... Який це район? — Та Киïвський же, — це дiвчина. I так вона сказала те Киïвський, проворкотiла, аж за серце взяла. Григорiй звiвся, витрiщивши очi, — в них i радiсть, i жах. А батько: — Може, ти тамтешнiй? Може, тобi краще б додому?.. — Нi-нi!.. — злякався, вiдчув, як у нього мороз пiшов поза спиною: — Нi-нi! — В пам'ятi зринула Лук'янiвська в'язниця... Киïвське ОГПУ-НКВД... Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад... Як же це?.. Нi-нi! Вiн поривається йти: — Пустiть... Пустiть... Я не хочу... Я пiду собi... То я так, то я навмисне... Його силою вдержали. Тодi вiн швидко i покiрно лiг, нацупив ковдру аж до носа, по тiлу виступив пiт. Змилив! Стара перехрестилась нишком i шепотiла з сльозою: — Боже мiй, Боже! Бiдолашний, не сповни вже... Що те є лихо з людьми робить!.. Тiкати! Тiкати! — поривається в нiм усе, але вiн удає спокiйного, байдужого: — А далеко до мiста? Батько: — Та нi! Це близько, верств 400. Ми ж Киïвського району. А ти хiба звiдки? Сказати чи не сказати? — Я?.. Теж... Киïвського району. — Овва! А з села? — Та з Трипiлля ж... — Боже мiй! — аж скрикнула i сплеснула руками матiнка. — Дитино моя! Та це ти не з того Киïвського! Це ж ти з Украïни... Мати моя теж iз Трипiлля... Земляк. А Боже мiй!.. I враз так нiби хто попустив страшне гальмо — чорна гора зсунулась... зсунулась... Стало легко, i радiсно, i дивно. Бiля нього стояли рiднi, близькi люди. На далекiм, далекiм краєчку землi, пiсля всього жаху — близькi й рiднi люди! Стурбованi за нього, упадають бiля нього, як мати, як батько, як сестра i брат. I Киïв ще тут є десь один. Григорiй потер чоло i засмiявся. А всерединi йому гей би хлоп'я танцювало i било в долонi: Жив! жив! житимеш! I хотiлося сказати щось хороше — хороше. — Мамо... — i затнувся, дивлячись на матiр: — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така... як i моя мати. — Нiчого, нiчого, дитино, — заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорiєвi вернувся його спокiй, його мужнiсть гартована, його давнiй гумор: — Так, кажете, я дома, мамо? — Дома, дома, синку. — Чудесно... Привiт вам iз Трипiлля. — Спасибi, синку, спасибi. А як там?.. Як воно там, на тiй Украïнi? Чи давно звiдти? I як це сюди? Григорiй засмiявся. — Ну, годi, годi, — втрутився господар. — Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивiрко (це до дочки)!.. Дiвчина подала Григорiєвi червону чарочку. — А бери, синку. Це таке зiлля, що й мертвих пiдiймає. Стривай! Давай же й менi щось, дочко! Дочка метнулась i принесла батьковi таку ж чарочку, але вже бiлу. — Це однакове, синку, тiльки в тебе приготовлене для тебе, а в мене — звичайне, там його цiлий тузь, i ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж. — Що це ти, старий, розгомонiвся. То все мовчиш, як пень, а це... Швидше вже! У хлопця рука заболiла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дiдовi... — Стривай, бабо! Геройське дiло не кожен зробить i за це, вiд'ïжджаючи, я хочу для годиться випити... Грицьку! Конi готовi? Чорнявий, високий Грицько стояв поруч i з посмiшкою дивився на нього. — Готовi, батьку. — Добре. Ми поïдемо, а ти будеш лежати собi. Як тебе звати? — Григорiй. — Чув? — це до сина. — Добре. Зовсiм добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач дiло трапилось... Нумо ж, сину! — Пiднiс руку. Цокнулись. — Будьмо! Григорiй пожартував: — А навiщо ж пити? — Пий... Випив Григорiй. Спирт, вогненний, та чомусь гiркий. По жилах потiк вогонь. Випив дiд, витер вуса, а тодi: — Оце, сину, за дочку, що ти ïï менi вирятував, i за тебе, що тебе вона вирятувала... Будь же здоров... Григорiй витрiщив очi, переводячи ïх то на одного, то на другого. За дочку, що врятував? За яку, де? Мати подала рибу на тарелi: — Ïж, ïж, синку. Риба тая бiла та сита. — Ну, а нам пора, — обiзвався дiд до сина, закусивши. Устав iз-за столу, перехрестився. Надiв шапку. — Дивися ж менi, стара... Простояв ще бiля порога, подумав, подивився ще раз з-пiд волохатих брiв на хворого i сказав: — Ти тут, вдома. Зрозумiв? На багато верств кругом тут тiльки пралiс та звiрi, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собi. Такий закон тут -. Наш закон. Навiть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навiть кореєць, то й тодi цей закон по твоïй сторонi. Будь же веселий i щасливий... Гайда! Вiдтак вийшов iз хати, за ним син. Десь у дворi зацокали пiдковами конi. Заскавулiли радiсно собаки. Нерпа! Заливай! А, вражi дiти, — добувався знадвору дiдiв голос. — Вже, вже iдемо... Тупiт зiрвався з мiсця, пройшов поза хатою i швидко затих, вiддаляючись. Григорiй хотiв розпитувати, вiн хотiв про все довiдатися, але мiцна горiлка i те зiлля, що в нiй, i риба та, що вiн з'ïв — якась чудна та сита, — i всi тi нервовi стусани, що пережив сьогоднi, — все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон i спокiй пiдступили i збороли його... По короткiй боротьбi вiн здався. Змикаючи очi, бачив лиш, як дiвчина ходила по хатi, мов пливла, ставна та горда i заразом насмiшкувата... Сонце залляло стiл i ткало золотi прошви на бiлiй скатертинi. На столi сидiло вед межа i кумедно хапало себе переднiми лапами за писок — ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сiсти. Малий ласун, що вiчно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мазила, мав тепер з того клопiт. Вiн сердився, бив у повiтря лапою, а то так оперiщив себе по носi, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась мiж сонячним промiнням i не вiдступала, мов зачарована. Дзижчання те є, як звук срiбноï струни, просувало осяяну сонцем тишу i наче бринiло в серцi Григорiєвi. Вiн лежав, спершись на лiкоть, i дивився просто себе. Чи довго вiн спав? Здається, вiчнiсть. Але тепер усе те страхiття, що пережив, як дивовижне маячiння, вiдiйшло кудись у небуття. Почуття легкостi володiло ним. Так, нiби нiчого не було, i водночас сталося щось таке, чого вiн не мiг збагнути. Так, як колись у дитинствi, i не так нiби... Нi тривог, нi турбот на душi, такий безмежний сонячний спокiй. Чудно йому. Глянув на себе — вiн у бiлiй мережанiй сорочцi. Глянув просто себе — рясно на покуттi купчаться святi, прибранi королiвськими рушниками, та ще такими, якi в його бабусi були, там, у Трипiллi. Там, звiдки його вигнано. Там... на тiй рiднiй, але, мабуть, навiки втраченiй землi. Вщипнуло за серце, але й минулося враз. Справжнi королiвськi рушники на покуттi! Рiзьблений мисник. Пiч помальовано квiтами, межи квiтами — два голубi цiлуються. Чи два соколи... Два соколи! Стривай! Кого ж це вiн вирятував, яку дочку? Де? Коли? I як вiн взагалi сюди потрапив? Озирнувся: в хатi було порожньо. Бiля печi стоять рогачi й кочерги, пахне свiжопеченим хлiбом. Все, як дома, тiльки долiвка не така — мощена з дощок i так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще... Що це? Просто над ним, на бiлiй стiнi, висять двi рушницi. Одна — либонь, англiйський вiнчестер, а друга — японський карабiн. Пiд ними — на бiйницi, туго напханi патронами. А на третiм цвяху висить нiж у пiхвах. Його нiж! Дивно, його нiж в такому товариствi! Але ранiш там висiла рушниця, бо стiна подряпана в тiм мiсцi, де малось бути мушцi. Це вiн знав, бо вiн мисливець змалку. Аж тепер вiн звернув увагу, що межи вiкнами по стiнах поприбиванi оленячi роги, а на них висять шапки та рушники. Раптом у сiнях зашарудiла хода. Григорiй натягнув ковдру i прикинувся, що спить. В хату щось увiйшло. Пiдiйшло до нього i нависло над ним. Чути, як дихає. Розплющив очi: над ним, витягнувшись, як вуж, i випнувши груди, перехилилась дiвчина чiпляла на стiну ще одну рушницю. I так витяглась, аж матерiя трiщала на грудях. Йому запаморочилось у головi, i вiн заплющив очi, але не витерпiв i знову розплющив, — дiвчина глянула згори вниз. — О, я тебе розбудила... Вiдхилилась вiд стiни i стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, нiби байдуже, але помiтно зашарiлась i, щоб вiдвести очi, спитала: — Ну, як, козаче? Григорiй посмiхнувся: — Гарна... Дiвчина насупилась, набурмосилась i вiд того ще покращала. Яка вона хороша! Такоï вiн, далебi, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайноï дiвочоï краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка, мабуть, а строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину i почував себе нiяково, як школяр, ïй найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите. — Гарна, кажу, моя пригода, — мовив журливо, клiпаючи очима. — Так як же, чорнява, тебе звуть? Дiвчина зовсiм почервонiла, але не вiдвела очей, дивилась з-пiд насуплених брiв, наче нацiлялась з рушницi: — А так... Звуть — звуть та й покличуть. А ти звiдки такий-о? — Який це такий-о? Засмiялась: — Та такий... чудний... Звiдки ти? — Е, це гак далеко, що ти й не мрiєш. — Знаю. Що ти з Украïни, це я знаю. Ба бiльше: знаю навiть, що в тебе там є любка i що звуть ïï Наталка. — Дурна, — бовкнув Григорiй. — Чого ж ти лаєшся? — Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра... А звiдкiля ти все знаєш? Дiвчина знiяковiла: — Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днiв, кидаючись, як божевiльний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибi матерi та батьковi... Та ще братовi, що тебе пiдхопили... Коли б не вони, нiякi лiкарi тебе б не врятували. А батько знають такi лiки. Та не зводься i не витрiщай дуже очей, бо тобi ще не можна... От. Лежи i слухай, бо як знову таке трапиться... — То що ж я молов? — Боже мiй! Аж страшно. I що то все i до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповiдати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе грiхiв, мабуть!.. I якiсь карцери, i трибунали... I смертники... I розстрiли... I, — тут вона змiнила тон на смутний, насмiшкуватий: — Наталочко, люба... Григорiй насупився. — Дурницi. То я так. Колись багато книжок читав страшних. Наталка дивилась на нього iз зле прихованою недовiрою, острахом i спiвчуттям: — Ой, чи так воно?.. — Так... Дiвчина знизала плечима: — Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш менi колись. Це цiкаво. Все страшне цiкаве. Гаразд? А очi дивляться прижмурено й насмiшкувато. Вона не вiрить, це ясно. — Гаразд... — Ти i в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправдi?.. Дiвчина загнала його на слизьке, але розповiсти правду... Навiщо? По павзi, суплячись, стурбовано: — Слухай... Наталко... — Так, мене звуть Наталка, — посмiхнулась дiвчина. — А по батьковi? — Денисiвна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли. — Добре. Може, скажеш i прiзвище? — В мене прiзвище не цiкаве для тебе. Старовинне. I, як кажуть русаки, хохлацьке. — А все ж таки? — Сiркiвна, — вимовила дiвчина з гордiстю. — Мiй батько — Сiрко, i дiд — теж Сiрко, i прадiд. Всi Сiрки. I тут уже розвелося до лиха... А знаєш, що про тебе батько казали? — Ну? — Ти щось хотiв ще питати. Питай. Бо пiду... — роздумала враз. I додала строго: — Ти вже ïсти хочеш, скажи? — Слухай, Наталко... (Завагався). Так... Я знаю, що ви всi думаєте про мене хтозна-що. Але запевняю вас... Але слухай, що я скажу: що б ви не думали i як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потiм сама побачиш. Ну, як би це тобi сказати... — Нiяк, — обрiзала дiвчина насмiшкувато. — Знаєш, що батько сказали? Сказали, що вiдколи ти в цiй хатi — вони вiдповiдають за тебе... як за сина, от. I нiчого не хочуть знати. Все. А батько в нас... Та от поживеш — побачиш. I Грицько теж. Ого! — i жартома: — Бог тобi братика дав, i ти не будеш шкодувати... — Пiдожди. А кого то я вирятував? I де? Яку таку дочку? Що за нiсенiтниця? Чи не тебе? — пожартував Григорiй. На серцi йому було знову ясно i легко. — Чи не тебе? — Мене. — Нi, будемо говорити серйозно. Нiколи в свiтi я тебе не бачив i не рятував, так що не мороч голови. I чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю — це було недавно... Я й не рятував, а так вийшло... Якийсь дивак розмахував прикладом рушницi у щiлинi... Але ж я не п'яний був i роздивився, що то був якийсь бузувiр у штанях... Дiвчина почервонiла. Супилась, супилась. А далi, як нарегочеться... — Чого ти? — Так, кажеш, бузувiр? Ха-ха-ха! Чудне слово. — Авжеж. На нього насiдав сатана чорна та здоровенна, а вiн ïï товче прикладом... Наталка раптом перемiнила розмову: — Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобi!.. Ведмежатi набридло сидiти на столi, воно перелiзло на ослiн, сп'ялось до стiни i почало порядкувати: поздирало лапою, скiльки дiстало, всi фотографiï i пробує на зуб, лиже ïх, пирскає — не смачнi! А далi давай змiтати ïх додолу. Дiвчина схопила ведмежа за карк i пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток i заскiмлило, мов дитина. — Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий! — Цiкаво, що то там за народ? То все ваш рiд? — Атож... Подала всi жужмом i ще кiлька зняла зi стiни. А заразом говорила до ведмежати. — Заскiмлило... Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!.. А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорiй тим часом розглядав фотографiï. Дiвчина взяла ведмежа на руки, пiдсунула стiльця до лiжка i сiла, посадивши ведмежа на колiна. Пестила його. Ведмежа притихло i цiкаво пряло очима, пхало носа i собi до фотографiй. Ось проста, але не зовсiм звичайна свiтлина. Сiється снiг. В дерев'янiй клiтцi здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливцi, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушницi. Один старий мисливець i три молодих. Всi в чуднiм одязi — в шкiряних штанях, химерних, у шкiряних пiджаках, пiдперезанi набiйнищями. Три в шапочках, один — без. I той без — Наталка! Так, Наталка! Стоïть, спершись на вiнчестер, дивиться насмiшкувато. Вуста мiцно стуленi, очi примруженi, голова непокрита, i на неï падають снiжинки... Серце Григорiєвi чомусь застрибало, мов дурне. Вiн нишком глянув на Наталку — бавиться з ведмежам — i крадькома поклав свiтлину наспiд. Ясно... А серце здурiло, чого й що? Це ж той бузувiр, що кричав у розколинi. Точна копiя. Взявся пильно розглядати рiзних козакiв та дiвчат стародавнiх. Наталка посадила ведмежа на лiжко. — На, це ж твiй дружок. I це ти його посиротив. Забавляй. — Тобто як посиротив? — Ти ж його мамку вбив. — Хiба?.. Так ото... А подiбне, таке ж бiлогруде. — Отож, ото... Чи ти придурюєшся, чи справдi тодi таки не вповнi розуму був? — Коли хочеш — твоя правда. Але хоч би я й уповнi розуму був, то звiдки менi знати було, що то його мамка? А ти б менi краще сама дещо розповiла. А головне — як я сюди потрапив? — Дуже просто. От... — дiвчина взяла ведмежа на руки i, пестячи його, розповiла все коротко: — Були ми на Змiïнiй падi — солили солонцi для пантовки... Ось скоро поïдемо пантувати, i тодi взнаєш, що то таке... Це далеко звiдси. От я й пiшла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його знає куди. А пiшла з дробовиком, ще й усього два набоï, така думка — встрелю поблизу десь яку пару — та й назад. Навiть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього нiколи не бувало. А рябки мов поздихали — нема... I ось замiсть рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. I вистачило ж дурi хапати мале, але в гущавинi не видно, та ще й забула, що в малят неодмiнно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорнi тi, коли здурiє, то мов сатана робиться. Утiкати!.. Ге, куди там! Я повернулась i ляснула в неï зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсiм натворила бiди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я ïï по лапах, по мордi прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди... А вона ж думає, що дитинча за мною дереться... Я: Гриньку! Гриньку! Е, де там, далеко... Вперше на вiку я перелякалась — смерть же... Смерть. Але тут щось як не виломиться з кущiв... Якийсь звiр, бо на людину не схоже. Боже мiй! Я думала — другий ведмiдь. Волохате, чорне, очi як у скаженого, — i всторч на ведмедя!.. Я думала, вiн голiруч... А як ведмiдь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай вiдтягати. Коли ведмiдь мертвий... Одвернула трохи — а пiд ним хлопець — i теж мертвий... Обiдраний, худий, аж чорний, i з ножиком. Нiщо не поламане, руки, ноги, голова — цiлi, а мертвий... Ну, потiм ми забрали всiх — ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру i тебе. Зразу думали одходити там, на Змiïнiй, але батько глянули, послухали (а вони тямущi!). Е, — кажуть, — пропаде тут: гарячка. Додому мерщiй, додому, бо пропаде. А вдома є чим рятувати в них. Цiлу нiч ïхали — летiли... А ти маячив та кричав усяку нiсенiтницю та кликав матiр i Наталку свою. Батько послухають: Це, — кажуть, — наш! Наш, — кажуть. — Бо говорить по-нашому. I по конях... Ну i все. Отже, тепер все знаєш... — Тепер розумiю... — От. I ведмежа привезли... Тобi на забавку, — закiнчила глузливо. Посадила ведмежа на лiжко i швидко зiбрала фотокартки. — Стривай, — спинив Григорiй. Вiн вибрав зiсподу свiтлину з тигром i подав Наталцi. — А це що таке? — Як що? Це ми з кiшкою, — промовила байдуже. — А чого це ви з кiшкою? — Та пiймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якiсь диваки з газети та з коня приходили здiймати. Апарат такий чудний... Дома тепер були вiн, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поïхали, то ось уже два тижнi ïздять. Як сподiвалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було, — то, значить, сьогоднi. Чекаючи ïх, Григорiй нiкуди не ходив уже, а сидiв з самого ранку на призьбi i виглядав. I хвилювався. Так, хвилювався, — як то вони поставляться до нього? Може, вже не так, як перше, коли вiн був хворий? Знiчев'я бавився з ведмежам, спостерiгав навколишнiй свiт. От зараз його увагою заволодiв праник, пiдкидуваний засмаглою дiвочою рукою там, над рiчкою; вiн то пiдлiтав, то падав — ляпотiв по кладцi завзято та лунко. I бiгли луни нетрями, ударялись об бескеття i озивались — ляпотiли на кiлька голосiв... I виходило — нiби перепел бив десь у пшеницях на зорi. Чудно. То Наталка прала на рiчцi. Запнута кулинкою, орудувала на сонцi над водою, як вправний спортсмен на вранiшнiй руханцi. Воркотiла якоïсь пiснi, полоскала ïï в водi i прибивала праником до кладки. Перiщила з усiєï сили. Дивна вона, ця дiвчина Наталка. Григорiй чомусь тепер навiть боявся ïï, боявся при зустрiчах дивитися ïй в обличчя. Вона нiби сердилася, коли вiн на неï витрiщав очi. Не знав тепер, як до неï приступитесь, як з нею поводитись. I почувався, як хлоп'як. Смiшно, але ж так. Сказати б, недоторканна панна? Нi! Дурна? Нi! Горда? Нi-нi! Вона навiть не розумiла, яка вона чарiвна, безперечно, не розумiла. А от така, як ота рослина дивна, що ти ïï торкнеш рукою, а вона аж повернеться i напустить тонюсiньких колючок у руку. I це дiвчина-звiроловка, переможниця страхiть усяких! Уперше йому було на вiку таке, щоб на його мову дiвчина заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боïться, щоб ïï не впiймали, i не дається навiть пiдступити. А може, в неï така вiдраза до нього? Тож найлiпше зовсiм не звертати уваги. Нехай собi пере. ïй-бо, ото вона перiщить праником так люто, бо думає, що б'є по чиïхось, може, й по його, нескромних очах, на неï витрiщених. Нехай собi пере. I нехай пiдпадьомкає праник. Чи то, може, не праник пiдпадьомкає, а то в його серцi щось тьохкає, на тую дикунку дивлячись? Засмiявшись з цiєï химерноï думки, Григорiй силомiць вiдвертає увагу вiд праника, затисненого в гнучкiй дiвочiй руцi. За рiчкою на галявину вийшли табунцем дикi кози. Так, дикi кози. П'ятiрко ïх. Стали, збились докупи i, пiднiсши високо голови, слухають: де воно i що воно ляпотить? Потiм зiрвались з мiсця i пiшли вистрибом, черiдкою по високих травах, мелькаючи бiлими плямами на крижах. Зникли в лiсi. Так, нiби ïх i не було. — Ти б пiшов погуляв де, синку, а то, спочив би лiг. Не бiйсь, нудьгуєш? Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на Ґанок глянути туди, за рiчку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, — чи не ïдуть? Вона порається бiля печi i гак виходить з пiдкасаними рукавами. Заслонившись рукою вiд сонця, мати аж перехиляється через лонку i вже турбується. Довго щось. Чи не трапилось чого? — Наталко-о!.. — Чого-о? — озвалась дiвчина в тон. — А йди-но сюди. — Кажiть, я й так чую... Ось доперу... — Як ти думаєш, що з нашими? Дiвчина протягла, кепкуючи: — Ну-у... А що з нашими? Iдуть десь. — Бозна... Таке ж тепер настало, Господи прости! — ïдуть, ïдуть, мамо! — це Наталка весело, жартiвливо, упевнено, ще й трiшки кепкуючи з матерi. — А не ïдуть, то пiшки йдуть, а конi за поводи ведуть, от i припiзнялись... I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi засмiялась. — От така бач!.. Сказано — нове насiння. Ще й кепкує з дурноï матерi... Тiльки й розради моєï, синку, — мати зiйшла з Ґанку i сiла поруч Григорiя на призьбi. Либонь, уже скiнчила поратись по господi i тепер має час. Поправивши очiпок, поклала натрудженi руки на колiна i втопила очi в море зеленi на долинi, що ïï звуть паддю, туди, де втекла стежечка. — Ну, будемо виглядати, — промовила з доброю усмiшкою. У неï така ж усмiшка, як i в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма — бо в такiм краю, забившись на кiнець свiту, та пiсля всiх злигоднiв, в тяжкому змаганнi з цiєю дикою природою так збереглась, ïй понад п'ятдесят рокiв, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. I голос у неï такий, як у дочки, тiльки не такий гострий, якийсь теплiший, ближчий. Такий, як у всiх матерiв там, за двадцять тисяч кiлометрiв звiдси. Але не киïвський. Григорiй мiг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, — м'яко вимовляла л, як усi жiнки на Полтавщинi, щось середнє мiж л i ль. Це така мила йому, зворушлива особливiсть мови полтавських жiнок. Йому кортiло спитати, чи ïï мати або бабуся не з Зiнькова часом або чи не з Лубен. А мати тим часом дивилась за падь, посмiхаючись ще й досi з доччиного жарту, з потiхи, з упевненостi. — Хорошi в мене дiти, синку... А в голосi стiльки гордостi матерньоï... — Я весь час дякую Боговi за те, що послав менi таку втiху. I в кого вони вдалися? Нi тучi, нi грому не бояться. От хоч би й ця, — посмiхнулась, кажучи про Наталку, — i в кого тiльки вдалася? ïй би на конi, та на полозках, та з гвинтiвкою, та з собаками... I пре туди, куди й чоловiк не насмiлиться. Нiч, пiвнiч, чи мороз лютий, чи злива страхiтна, — байдуже. Звели ïй до вiдьми в зуби полiзти — i полiзе, ïй би треба хлопцем родитись (знов засмiялась). Аби тiльки дав Бог здоров'я та щастя, а то... Це — бо страшний край, i страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутнiла i тихенько зiтхнула), Миколою звали... Царство йому небесне... Якби ти його був побачив, — що то за сокiл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще мiцнiший i кращий був. А сили було — як у дiда покiйного, у старого Сiрка колись: пiдкову розгинав руками граючись. I привiтний, i безжурний, як оця ось... Вiн ïï вибавив i всього навчив, мабуть, i смiливостi тiєï.. Було, споряджаються на промисел, — я про нього турбуюся — i се, i те, i бережи себе, i будь обачний. А вiн смiється, було, та заспокоює: Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу... I вiн ось ïй то ведмежата, то поросята живi приносив. I велось йому добре. Смiливий та щасливий був. А от спiткало лихо. Подумаю — скрiзь люди мруть, скрiзь на людей чигає лихо, i на печi вiд долi не втечеш. Та материне серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... — Помовчала, а тодi знов: — Не журися, синку. Вiр у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч i стара, й дурна, але дещо знаю. У смiливих щастя завжди є. Григорiєвi хотiлось враз по-дитячому обiйняти ïï i поцiлувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. I вiн ледве утримався вiд цього. А стара з непiдробним, глибоким переконанням казала далi. — В смiливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приïхали сюди... Боже! Яка страшна i дика пуща була! I нудьга смертельна. I лихо скрiзь навколо, i злигоднi, i смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... 1 дивись — зажили ж як потiм! I пущi здолали, i край скорили, ще й залюднили. I звикли, полюбили. А новi дiти народились — це вже ïхня батькiвщина тута, — то такi, нiби Бог знав, де ïм доведеться жити, та й вдачу ïм дав таку, як треба... Григорiй слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав: — Так ви пливли кругом свiту? — А пливли ж. З Одеси сiли... В якому пак? Ага, в 1887 роцi, навеснi... Скiльки тiєï води. Боже! I скiльки тих краïв та людей рiзних! Але я тобi негодна про все розповiсти. То нехай дiд колись. Вiн хоч i не говiркий, та iнодi й на нього находить балакучка. Тодi вже тiльки слухай. Вiн — бо старший за мене i тодi вже парубiйком був, то й усе пам'ятає добре. Вiн тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився? — Нi... Тут усе нове для мене i... чудне. — Чудне? — Так. Я от скiльки днiв дивлюсь на оцю хату вашу — i менi якось дивно. Всерединi вона вибiлена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибiрський або полiщуцький. Мати засмiялась: — А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тiльки тут так. А як жили в селi... Тепер це мiстечко, Києвом зветься... Так там, та й у всiх наших селах тутешнiх, хати бiленi зокола, як на Украïнi. З нас за це всi тут смiялись, що от, мовляв, скiльки лiсу, а хохли хати з глини лiплять та бiлять. Нi, тут хати зовсiм не такi, як на Украïнi. А не раз i кращi, бо на дощанiм помостi i критi здебiльше цинковою бляхою. Колись, до революцiï, здорово жили тут нашi люди. Довго борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує ïï щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. I лiс, i золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все — бери тiльки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись! Ге, побачив би ти! I не в такiй хатi. Ця хата була збудована для промислу. Мисливцi нашi виходили сюди на осiнь та на зиму i тут отаборювались. I ми жили добре... А сiм'я у нашого дiда була велика... Ти такоï не бачив! Понад п'ятдесят чоловiк сiмейка! Синiв сiм мав, женив — не вiддiляв. Дочок замiж вiддавав — на сторону не вiдпускав, зятiв у прийми брав. Двiр у нього був — не двiр, економiя. Нас, невiсток, було сiм, а дочок було вiсiм, то й зятiв вiсiм, та малих у кожного! Разом — цiла зграя, i якi хочеш завбiльшки, такi й є. Чоловiкiв та парубкiв — громада. Сiркiв куток — то цiле село. Весело жилося. Коней мав старий Сiрко — вiн ïм лiку не знав, i корiв, i свиней... Та, Боже мiй!.. Пасiка була вуликiв з двiстi... Трудилися щиро, то й мали. I те сказати — було що робити i де заробляти: хлiб сiяли, промишляли звiрину, ходили i хурами в Маньчжурiю i в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедровi горiхи, ловили звiря живцем, пантували... Ми хлiба сiрого, синку, не ïли! I коли намiть недорiд тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, i рис з Китаю, як золото, i крам рiзний... А якi рушницi та всiляке начиння нашi хлопцi добували!.. Жили ми тут лiпше, як дома. Це була наша друга Украïна, нова Украïна, синку, але щасливiша. I назви нашi люди подавали тут своï, сумуючи iнодi за рiдним краєм: Киïв, Чернiгiвка, Полтавка, Украïна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поïдеш, — то з Києва виïдеш, а в Чернiгiвку приïдеш, з Чернiгiвки виïдеш — в Полтавку приïдеш, в Катеринославку, в Переяславку... По всiй Уссурi i по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все люди нашi осiли понад рiчками, де можна сiяти хлiб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потiм пiшло все шкереберть... Десь прогнiвили Бога. Новi часи, новi порядки. I настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла советська власть i все перевернула. Перевелись люди, i звелось життя нiнащо... Вже немає Сiрковоï держави, гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб i не чути, i не бачити, та щоб по-своєму таки вiку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залiтає. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов... Але людей тут мало, i власть не так чiпляється. Л ранiш, як Сiрко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тiльки отi косоокi, манзи та гольди, чи як ïх... Та ïх зовсiм було мало. Отак, як гори перейдеш, — ото бачиш — синiє, Хехцир зветься, — то буде Хабаровськ. Як ми приïхали, то там, казав дiд, була тiльки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такi, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали i до Уссурi крiзь нетрi пробивались. А як отак пiдеш кряжами та сопками — то мiсяць iтимеш, а з лiсу не вийдеш. Нетрi, та рiки, та гори, та марi... Оце вже рокiв з десять, як оселились ми тут зовсiм. Оця рiчечка зветься Пiдхоронок i впадає в рiчку Хор, а той в Амур... Отам з гiр починаються i течуть рiчки в усiх напрямках — Бiкин, Iман, Мухень i ще якiсь, я вже й позабувала. Григорiй слухав лагiдну, спокiйну мову цiєï жiнки, цiєï матерi, i було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матiр: така вона, як i там, на Украïнi, i не така. Розборкана — он яка. Скiльки тiєï мужностi простоï, скiльки тiєï певностi, може, неусвiдомленоï, а звичайноï, стихiйноï. I скiльки тiєï гордостi волелюбноï, природноï, як отi могутнi кряжi гiр! Тому в неï i Наталка така дика та горда. — А за Украïною ви й не скучаєте? Та ви ïï й не пам'ятаєте, мабуть? — Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Украïну, як там живуть тепер. Дуже цiкаво менi послухати. Я часто згадую своє дитинство i рiдну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рiдною стороною та з того, мабуть, i померла. Все мрiяла i просила, щоб ïï вiдвезли вмирати додому, на рiдну землю, на кладовище до батькiв. Iнодi й на мене находить туга, особливо, як згадаю матiр. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут вiддалась, тут дiток породила, та в цiй землi чотирьох i поховала. I матiр, i батька поховала тут. Нi, вiд цiєï землi вже несила вiдiрватись. Але й туди тягне. Як згадаю материнi розмови, тi сади вишневi, тi степи широкi, рiки тихi, ночi яснi, зорянi i все, про що мати розповiдала, та й сама бачила, хоч малою була... От я тут живу вiк, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвiнку, та з чорнобривцiв вiнки на Купала плела. Нема ïх тут. I василькiв нема тут... Зберiгся пучечок, з Украïни завезений — якось новi переселенцi подарували, — i пахнуть вони рiдним краєм, тiєю Украïною... Як напосядуть згадки про край той рiдний, сонячний i тихий, — далебi, журба бере, так би й полетiла туди... Григорiєвi серце стискалось. Хотiлось йому сказати цiй матерi, що немає вже того тихого краю, Украïни тiєï, ясноï, сонячноï. Що садки вишневi повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпоєнi, i небо ясне людям потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить ïï такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далi: — Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш корiння. Та й не матимеш його тут... I час не той, i ти не такий. Григорiй дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Вiн же ïм нiчого не говорив, вони про нього нiчого не знають, лиш бачать, що не мiсцевий. Дивно було йому i з того, що його не розпитують, хто вiн i як у нетрi забився. Адже вiн мiг бути якийсь злодюга, пройма. Правда, вiн щось говорив, хворiючи, але хiба тому можна вiрити? Проте з ïхнього спiвчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природноï делiкатностi, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують... Це його зворушувало, i за це вiн був вдячний ïм. Сонечко викотилось на обiднiй пруг i поливало гарячим приском землю. Було щонайменше 35 ступенiв спеки. Мати похопилась: пора обiдати. — Не дочекаємось ми ïх сьогоднi! Коли б хоч усе було гаразд. — Ïдуть, мамо! Iдуть, — раптом заалярмувала Наталка дзвiнко й радiсно. Мати приклала руку до очей i стала дивитись на стежку... Григорiй аж схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але там було порожньо. Де вона ïх бачить? Де ïдуть? Так само марно напружувала зiр мати. — Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто ïде? — Та нашi ж ïдуть, мамо! Допоможiть-но розвiшати шмаття швиденько. — Та де ти ïх бачиш? Наталка смiялася, iдучи з оберемком бiлля i кладучи його на колоду пiд черемхами: — Ще й не бачила, а вже знаю. — Не дурiй, дочко. I таке — е... Як це ти й не бачила, а вже знаєш? — А от поживете в лiсi з моє, то навчитесь... — I зареготiлась: — Ой, мамо, я думала не про те! А мати: — Чи ти не тю?! От такоï! Маги вiк звiкувала в лiсi i вже умре скоро в лiсi ж таки, а вона: Поживете з моє... А Наталка регочеться. — Та я, мамо, не про те... Нi, ïй-бо, ïдуть. А хочеться знати, звiдки взнала? Сорока на хвостi принесла... Заливай брехав, да-а-ле-ко, i моє вухо й почуло. I тiльки. За годину. За годину, а найбiльше за двi вони будуть тут... I нiби на потвердження ïï слiв далеко на стежцi, що перевалювала аж ген через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка... Собака! За нею друга, третя. Пробiгли трохи вперед, а потiм окрутнулись i, граючи, подались назад за сопку. Григорiй дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за двi години ходу почути крiзь нетрi собачий гавкiт, та ще й упiзнати, що то Заливай, а не iнший який. Вража дiвчина, вона таки має пiдставу кепкувати. Мати махнула рукою, засмiявшись, i пiшла швиденько до хати. — Менi нiколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе. — Ну, то видайте йому вiрьовку. Але ж як вiн увiрветься та й уб'ється з черемхи? — але це вже без смiху, а насупивши брови. Григорiй пiшов у сiни, взяв довжелезну вiрьовку, скручену у грубий сувiй i, розв'язавши кiнець, пiдiйшов до товстоï й високоï черемхи. — Високо тобi? — спитав. — За вершечок. Григорiй прив'язав кiнець не за вершок, а все-таки по вище, для чого пiдтягся на руках од гiлки до гiлки. Потiм узяв другий кiнець i озирнувся, де прив'язати. — Куди тобi? — спитав. — За он ту сопку, — кивнула, не глядячи, у бiк синiх гiр. Григорiй потяг вiрьовку до комори. Вража дiвчина! Вiрьовка була трохи гюкоротка, вiн ïï так потяг спересердя, що вона перервалась посерединi. — Ну... Таку вiрьовку — i порвав... , От iще! — i не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вiрьовка таки була нiби ж дебела. А далi вже глузливо: — Це ж ти ще не обiдав!.. А що буде, як пообiдаєш... Григорiй, знiяковiвши, зв'язав вiрьовку посерединi, прив'язав до хлiвця i, не оглядаючись, пiшов собi. — Куди ж ти тiкаєш? Тобi мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди лiпше, я сама, а то ще порвеш що. Григорiй пiшов до рiчки, зiбрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, i, боячись, щоб не впало що, принiс i поклав усе па колоду. Наталка навiть не глянула на нього. Байдуже собi i моторно розвiшувала все на вiрьовцi, на гiллi, на латах. Григорiй подивився на неï скоса, посмiхнувся i пiшов собi до рiчки на брiд... По якiмсь часi загавкали радiсно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетiли з шаленим гавкотом на Наталку i мало не збили ïï з нiг. Двiр виповнився галасом, дiвочим смiхом, криком на подурiлих собак. А вони як шаленi закрутили дiвчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути ïï в самi губи. Л особливо той красень Заливай, якутський пес... — Мамо, покличте ж ïх, абощо, а то усе моє прання перепсують. А собаки вже забачили Григорiя коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з'ïли, мабуть. А так — зупинились, погарчали i кинулись знову до дiвчини. А дiвчина смiялась, гомонiла до собак: — Не чiпайте його, бо руками вас порозриває... А на стежцi вже цокали пiдводи. Йшли черiдкою конi, тяжко нав'юченi. П'ятеро коней. Попереду дiд. Не дiд, а вусатий дiдуган, дебелий, високий, червоновидий, волохатi груди випинаються з бiлоï пазухи. На ногах iчаги, на головi пропотiлий кашкет, ватянiштани на нiм, дарма що така спека, при боцi мисливський нiж, а коло сiдла в переднього коня приторочена гвинтiвка. Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — рокiв 25. На ньому вiйськовий, старенький френч. На ногах iчаги, на головi набакир кепка, а з-пiд неï буйний чуб кучерявиться. При боцi — нiж, а за плечем новенький дробовик. Обоє забачили Григорiя, посмiхаються. — Ого, синку! Брикаємо вже? — зрадiв старий Сiрко, бредучи через воду навпрост. — А ми тобi гостинця до п'яли! I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав. Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм i поцiлувались. Грицько просто подав крiпку руку. Привiтно посмiхався. Обидва вони були однаковi зростом, i однаковi вiком, i однаковi вродою, як близнята. Два Грицька. Аж Наталка замерехтiла очима, глядячи на них. — Два ведмедi! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустрiч. — Подивимось, який ти стрiлець, синку!.. На ось, це тобi, — i дiд подав гостинець. В руках у Григорiя була новенька трилiнiйна гвинтiвка. А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сiрко додав: — I коня матимеш, синку... Оцього ось, гнiдого... — Ану лиш, стара, — обiдати! Та в староï вже все було готове. Настала осiнь. Грицько i Григорiй оселилися на дальнiй Сiрковiй заïмцi, ловили рибу, стрiляли качок i носили сiно, ïли виноград. Аж тут Григорiя вкусила гадюка, i нiяке лiкування не допомагало. Та за чотири днi органiзм сам подужав отруту. Тут приïхала Наталка. Побачивши, що хлопцi живi-здоровi, зробила навмисно байдуже лице. Взимку Сiрки i Григорiй полювали на бiлок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорiй натрапив на стадо вепрiв. Довелося залiзти на дерево. На морозi довго не всидиш. Пiшов у завiрюху, без сiрникiв, без путньоï зброï. I заблукав. Присiв вiдпочити та й заснув. Прокинувся вiд того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дiвчина його вiдшукала. Пiшли далi й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в бур'янi пiд скелею. Наталка бiля нього задрiмала, а вiн не втримався й поцiлував ïï крадькома. Наталка прокинулася, спалахнула й пiшла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дiвчину. Йшли додому безупинно день i нiч, щоб устигнути на Рiздво. I таки встигли, вiдсвяткували, додержуючись усiх зворушливих i поетичних народних обрядiв. Пiсля свят Гриць iз Григорiєм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасiв та оформити дозвiл на зброю. У вагонi зустрiли украïнських заробiтчан, тисячi яких зiрвано з мiсця й кинуто по всiх свiтах. Поряд ïхали ешелони з репресованими, i Григорiя обсiли чорнi думи. Вiд Сiркового знайомого охото-iнспектора дiзналися, що багато начальникiв заарештовано, i сюди, на край свiту, дiйшла хвиля арештiв. Хлопцi навезли Наталцi цукерок, духiв та гребiнцiв, а вона назвала ïх дурнями й сказала, що краще б привезли пiстолет того, хто намагався на них напасти. Сiрки вирушили на ловлю тигрiв. Григорiй замiнив ïм ïхнього загиблого сина Миколу. Мити з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на лiсову газету. На снiгу було написано Фiйона Медвину привiт передавала. Григорiя аж струснуло — невже тут той самий слiдчий, який катував на допитах? I пригадав розмови про те, що в тайзi збудовано силу вiйськових об'єктiв, енкаведисти нишпорять скрiзь, очищаючи тил вiд ворогiв народу. На Змiïнiй падi розпочалося захопливе й небезпечне полювання на живого тигра. Вiд швидкостi i вправностi кожного мисливця залежить життя iнших. Сiркам вдалося впiймати кiшку. Для неï зробили дерев'яну клiтку, яку поставили на лижi. Коли повернулися в свiй намет, виявили, що хтось забрав шкурку соболя й спирт. Намет стояв цiлий — цiлiсiнький i чекав господарiв. А коли пiдiйшли — здивувалися. Намет цiлий i порожнiй. Але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли конi — натрушено сiна i кiнський послiд. Коло намету погоджено. В наметi ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку. — А де ж соболь?! — кинулась Наталка. — Та там же ж я чiпляв... — Нема!.. I однiєï сокири нема, що тут лишали. Старий насупився. — Хтось нетутешнiй, — буркнув крiзь зуби. — Iч, iроди! Двоє, видать, були. Не тайговi, — тайговi не порушать закону. Пiшли всi на лiд, розглядаючи слiди — куди рушили i коли рушили. Недавно рушили i вниз по Дуабiхе до Iману. А Григорiй розглядався бiля шатра. На снiгу недопалок — мундштук дорогоï цигарки Золота марка... Григорiєвi серце чомусь нагло затiпалось. Такi цигарки завжди курила одна людина... Вiн мовчки, поки всi були на льоду, швиденько визволив своï лижви з-пiд клiтки, став на них i, нiкому не сказавши, подався... На ходу заклав обойму в гвинтiвку. Щез. Подався швидко через не грi навскiс, зрiзуючи величезну дугу, що ïï тут робила Дуабiхе. Григорiй знав, як тут, угорi, тече ця рiчка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навiть експрес, коли б вiн iшов рiчкою. I як би швидко пiн не йшов, все одно не мiг би перший проскочити. Коли б тiльки не помилитися в часi! Але зi слiдiв коло намету видно було, що гостi вiд'ïхали всього пiвгодини, найбiльше годину перед тим. Григорiй гнав, як вчора за тигром. По якiмсь часi шаленого ходу нарештi вискочив з розгону на рiчку, на лiд, — нема. Послухав — не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певнiше на снiгу Грицько помiтив кiнськi кiзяки. Недавнi.. Проïхали. Тiльки що. Далi Даубiхе звертала понад становиком направо. Там уже Iман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорiй нацiлився на середину тоï дуги i погнав навпростець... Виломившись з трiском крiзь верболiз, аж присiвши на лижвах, шугнув з крутого берега i зi шкварчанням вилетiв насеред рiчки, круто завернув... Ось! Миттю зiрвав гвинтiвку з шиï... З-за повороту мчала паровиця. Вiтер дув Григорiєвi в спину. Ще зовсiм недавно вiн тягав i мертвого, i живого тигра, — на нiм поналипали шерстинки, на унтах i на руках були плями крови тигрячоï... Вiн пiшов назустрiч, стискаючи гвинтiвку. На санях було двi постатi, завинутi в дохи по самi вуха. Вмить вiдкинули дохи, — замаячiли будьонiвка i єжовський кашкет, руки вхопились за зброю. Тут конi захропли, затанцювали i враз мотнули, як навiженi, вбiк — вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошiвка (такi сани) перекинулась, i обидвi постатi випали в снiг. Григорiй вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевiльне, обминаючи його стороною, мчали конi, б'ючи голоблi та сани, що летiли за ними льотом, перекидались, деренчали... Одна постать схопилась i хотiла кинутись упоперек до лiсу. Другий шалено, хапливо вибивав снiг з цiвки гвинтiвки, а далi шарпнув за кобуру пiстоля. — Стiй!! — гукнув Григорiй. — Зброю геть! Руки вгору! Три ступнi вбiк! Так стояти!.. Стоять... Григорiй пiдiйшов. I нагло... Серце закалатало йому безумно, шалено. А очi вп'ялись в того, що в кашкетi... I вiн зареготiвся страшним, жаским i... радiсним реготом. — Медвин?!. Боже мiй! Мить. Мить подиву. Мить буйноï радостi. Є, є Бог на небi! Ось вiн. Ось той, з ким ïх i Бог не розсудить. А Медвин — бравий герой i грiзний суддя та володар душ людцiв i плюгавий злодюжка, порушник закону нетрiв, — стояв i тiпався... Так, тiпався. Губа йому тiпалась, а очi... очi гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на Ковнiрi — як мазки кровi. — Великий начальник?! Так... Поздоровляю... Другий тихенько вiдступав назад, непомiтно; з однiєю шпалою — якийсь нацрайону. Чорт його припарував, дурака, — подумав Григорiй, а вголос промовив: — Так... Ну, все, таварiщ следователь! Все. — I важко задихав: — Кiнчаю слiдство... — I пiднiс голос, повiльно, грiзно: — Тут... я тобi... й рев, тут я тобi й трибунал! — пiдкинув гвинтiвку i вистрелив. Аж тому з голови пихнуло. Другий кинувся упоперек, до лiсу. Григорiй дивився йому услiд, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утiкач обернувся i вистрелив з пiстоля. Уже майже видряпався на урвище до лiсу. Куля тьохнула десь у снiг. — Хiба так стрiляють? — промовив Григорiй задумливо. Пересмикнув закривку i стрельнув. Постать пiдкинула руки, майнула ними в повiтрi й покотилася з урвища. Мить Григорiй стояв нерухомо. Думки летiли вихором... Так. Все. А тепер — в Маньчжурiю, в Китай, в Японiю. До чорта в зуби. От. Все вiдтяв за одним разом — i ворогiв i друзiв, i спокiй — все... Стривай! За моï вчинки вiдповiдати ж нiхто не мусить. Подивився на чисту пелену снiгу, а тодi написав пальцем великими лiтерами: Судив i присуд виконав я — Григорiй Многогрiшний. А за що — цей пес сам знає. Ще й розписався. Григорiй зрозумiв, що за одним разом втратив i ворогiв, i друзiв, i спокiй. Аж раптом... Наталка! Юнак сказав ïй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нiчого не бачила... Вiн пiде далеко звiдси, а вона потiм розкаже своïм. Наталка з болем, жалем i любов'ю в голосi спитала, куди ж вiн пiде... можна переховатися в нетрях. Григорiй заперечив: це великий собака. Вiн вiдбивав безвинним людям печiнки, ламав костi, видряпав би й серце, якби дiстав. Його вiн мучив два роки, потiм вiдправив до божевiльнi. I все лише за любов до своєï батькiвщини. Йому, Григорiєвi, вдалося втекти, його знову впiймали й мучили, потiм засудили на 25 рокiв каторги. Вiн знову втiк — вистрибнув на ходу зi скаженого поïзда. I, на щастя, потрапив до них, Сiркiв. Як каже ïхня мати, смiливi завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцiлувала його, вклавши в цей поцiлунок усю душу. Вiддала свою зброю, показала дорогу й пiшла. Григорiй хотiв одразу йти в Бiробiджан, але не попрощатися з Сiрками не мiг. У старих все валилося з рук. Сiрко подумки порiвнював Григорiя з гордим тигром. Аж ось i ïхнiй названий син. Став на колiна перед Сiрчихою, як перед власною матiр'ю, прощаючись навiки. Зблiдла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака вiдповiдь на своє нiме питання. Ввiйшла знову, одягнена, як на полювання, взяла за руку Григорiя i попросила батькiв ïх благословити, бо вона йде з ним. Батьки зрозумiли, що це щастя дочки, й благословили дiтей. Однiєï ночi на Маньчжурському кордонi зчинилася тривога. Ловили порушникiв кордону. Це були двоє на лижах i величезний пес. Вони в одному кiнцi селища пiдпалили копицю сiна та колоду з набоями, прикордонники побiгли туди, а втiкачi спокiйно перейшли кордон навпроти селища. Закоханi дали волю своïм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив'язала до його нашийника записку й вiдправила додому, щоб повiдомити, що вони в безпецi. В усiх газетах надрукували сенсацiйне повiдомлення про озброєну банду ворогiв народу на чолi з Григорiєм Многогрiшним, яка вбила начальника особового вiддiлу НКВД Медвина, славного i доблесного чекiста, що в боротьбi з ворогами не знав жалостi i що рука в нього не дрижала нiколи.... Другого дня пiсля приïзду Сiрка з Хабаровська, надвечiр, прибiг Заливай. Хвора i одноока тепер Нерпа i Рушай зчинили раптом радiсну гавкотняву. Старий Сiрко вiдчинив на ту гавкотняву дверi... На порозi лежав Заливай. Схудлий. Здичавiлий. Боки йому позападалися. Шерсть на спинi сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку. — Заливай!!! А Боже мiй!! — стара Сiрчиха кинулась, як до людини, зрадiла i стриножена. Пес загавкав хрипко i вбiг, нi, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця — снiг, понабивавши межи пальцi, позмерзався й поробив крижанi черевики. Лiг i дивився на всiх хворобливими, розумними очима i лизав старому руку, що, невимовне зрадiвши такому гостевi, трiпав його по мордi: — Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге... А пес тихенько вищав. Так нiби розповiдав. Та нiхто не мiг його мови зрозумiти. Стара мерщiй насипала псовi ïсти, краючи хлiб, мовби людинi. А Грицько тим часом обшукав Заливая. I знайшов записку! То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. Депеша прийшла! В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились читати. Тую депешу читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй депешi печатними лiтерами стояло: ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже о вiд дiда). ОБIЙМАЄМО ВСIХ. ЦIЛУЄМО. ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ! Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення. — Ну, читай же, читай... — Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все. — Ну, читай ще... Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався до депешi знов. Перечитував ïï з насолодою. Клав ïï на стiл. Закурював люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, — чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку. Нi, не написано. Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче: ЖИВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАЄМ... ЦIЛУЄМ... — От негодяï так негодяï! Я ж так i знав!.. Таки Бог ïх одне для одного сотворив! Цiкавiшого чогось в своєму життi Сiрко ще не читав, вiдколи був письменний. Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi поцiлувала ïï нишком, так, нiби обох ïх цiлувала, так, як у нiй було написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий спiд, де лежали — зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенькоï Божоï Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм — зовсiм небагато — зустрiчi. Бо дай на старiсть. Бодай наостанку лiт. Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним. Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без веселоï своєï господинi, без тiєï товаришки вiрноï, що вiн був до неï прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так, як велiло йому собаче серце. Подався доганяти без надiï догнати. Але — смiливi завжди мають щастя.
Роман Тигролови I. Багряного про красу i шляхетнiсть людськоï душi, що не втрачає своєï чистоти в найстрашнiших випробуваннях.

Метки Тигролови, IВАН БАГРЯНИЙ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Тигролови