<< Главная страница

Тигролови



Категории Iван Багряний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1943р.

Оригинал ЧАСТИНА ПЕРША Роздiл перший Дракон Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i нетра, вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон. Не з китайських казок чи тибетських храмiв — вiн летiв iз дивноï пекельноï краïни людоловiв. Гнав над безмежжям Уралу, через хащi Сибiру, мимо понурого Байкалу, через дикi кряжi Забайкалля, Становий хребет... Жоден народний чи небесний герой — анi Микита Кожум'яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б подолати цього страшного дракона. У нього шiстдесят коробок — вагонiв — шiстдесят суглобiв. Попереду вогненноока голова — надпотужний паровоз Й. С. (Йосиф Сталiн), а позаду — такий же Ф. Д. (Фелiкс Дзержинський). Бiля кожного вагона — щетина багнетiв. I кожен вагон — руда домовина, в якiй повно поглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь заҐратованi вiконця видно тисячi мерехтливих тоскних очей, що дивляться на втрачений свiт — осяяну сонцем краïну, озвучену смiхом дитинства i юностi, де лишилися мати, родина, дружина. У цiлому ж — це етап, ешелон смертi, етапний спецешелон органiв ОГПУ — НКВД. Мчить ешелон без зупинки, несучи в собi приречених, безнадiйних, змордованих, хоче замчати ïх у безвiсть, щоб нiхто й слiду не знайшов. Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах i нетрях — чи не тiкає хто? Iнодi бахкає пострiл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а вiн мусить бути пильний, бдiтєльний, бо це його дєло честi, дєло слави, доблестi i геройства. Утiкають сотнi, тисячi кiлометрiв. А дракон усе летить. Вiн — один iз багатьох i пiдтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про зникнення душ. На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тодi вартовi бiжать по дахах вагонiв, перевiряючи, чи нiде не проломлено. Перестукують стiни: чи не зрушена дошка десь?! Адже ïм неодмiнно треба довезти етап до призначення — до тiєï прiрви, що десь утворилася i що ïï вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити. На кожнiй зупинцi пробiгає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано озираючи вагони. Десь на серединi зупиняється i кричить: — Многогрiшний!!! Замiсть багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як iз могили, понуро вiдповiдає: — Я!.. — Звать!? — Григорiй! Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається i йде назад. Арештант вiдходить вiд вiкна i з пекельним гнiвом цiдить крiзь зуби: Бережеш, с — с — собака! Iнший насмiшкувато каже:
— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не ïсть i не спить — все прибiгає з поклоном. Ешелон зривається i летить далi, а в грюкотi колiс зринає раптом пiсня — важка, бурлацька — Та забiлiли снiжки, забiлiли бiлi.... I скiльки б вартовi не стукали оскаженiло в стiну вагона, пiсня не вмовкала, билася, як птах, у домовинi. Начальник прибiгав до Многогрiшного на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожноï новоï перевiрки дедалi бiльше заспокоювався, навiть додавав насмiшкувато: Маладєц! А в Григорiя все бiльше було тут i безоглядноï рiшеностi на щось надзвичайне... Клекiт зборканоï, але не зламаноï i не упокореноï волi, що проривався зi стиснених щелепiв, не вiщував нiчого доброго. Ешелон пролiтав мимо дивних, чудових краïв. Раптом, на п'ятнадцяту добу шаленого гону, земля обiрвалася. Далi був океан... Поïзд зупинився i став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вмiститися стiльки люду в цих брудних рудих коробках! Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 — 25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i так — напiвголих, викиненихз вiтчизни, з родини, з спiльноти, погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди, ще вони не дiйшли... ...Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i оточенi шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя. Туди стелився ïм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною пустелею до понуроï, невiдомоï Колими а чи й далi. Та нiщо ïх не зворушувало i нiщо ïх не лякало. Вони були тупi й байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанцi, херсонцi... — дiти iншоï, сонячноï землi й iншого, сонячного, моря. Вартовi розiгнали мiсцевих жителiв, пильнували арештантiв, пiднявши рушницi й тримаючи псiв — вовчурiв напоготовi. I раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побiг перевiряти, чи є серед ув'язнених Многогрiшний, а його не було. Всiх людей поклали на землю, стали перераховувати. Одного не вистачало. Вартовi скаженiли. Перевiрили вагон i виявили перерiзанi ножем дошки. Григорiй вистрибнув на ходу поïзда i навряд чи отой смiливець лишився живим, але арештанти зрадiли. У них аж дух пiднявся, озвалася давно розчавлена людська гiднiсть. Пригадувалися слова втiкача: Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи! Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всi подробицi втечi цього смiливого юнака, приреченого на двадцять п'ять рокiв каторги. Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв вiдтворений о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як символ непокiрноï i гордоï молодостi, символ тiєï волелюбноï i сплюндрованоï за те Вiтчизни... Пароплав канув у сивiм туманi. Аза ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного смiливця... Недоказана легенда про нiкому не вiдомого гордого нащадка першого каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного. Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних заставах було розiслано телеграми про втечу i розшук страшного державного злочинця. Особливi прикмети: юнак 25 лiт, русявий, атлет, авiатор. Роздiл другий Свiт на колесах Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов iнший експрес — Тихоокеанський експрес нумер один. М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв... Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь у невiдомий i вимрiяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо. Це був найкращий i наймодернiший експрес у СРСР, розрахований на десятиденну комфортабельну мандрiвку — 12 тисяч кiлометрiв залiзничноï колiï. У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес був набитий ними, творячи окремий свiт — свiт на колесах i в той же час вiдтворюючи копiю тiєï фантастичноï шостоï частини свiту — копiю в мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану. ...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партпрацiвники i туристи, колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодiï... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв революцiйноï законностi i контрабандисти... I лiтнi вiдповiдальнi пани, i ексцентричнi, але так само вiдповiдальнi панни, чи то пак товаришки панi i товаришки панни з коханцями й без коханцiв, з портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi кiшечки i ще бiльш закоханi котики ...Вiдповiдальнi вiдрядженцi i безвiдповiдальнi рвачi та дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без... ...Словом — цвiт робiтничо — селянськоï iмперiï у всiй його величi i багатогранностi. Усе це мандрiвники, шукачi щастя й пригод, а найбiльше — кар'єри. Поïзд живе реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям... Як той метелик — одноденка. Тут немає начальникiв i черг, традицiйних зборiв. Свiт iдеальноï свободи i повноï вiдсутностi диктатури. Проблискують днi i ночi. Пролiтають мимо лiси, пустелi, гори. А в експресi панує володар дум i сердець — Арсеньєв з його Дерсу Узала, уссурiйською тайгою, женьшенем i тиграми. Про тигрiв розмов найбiльше. Про них розказують страшнi iсторiï, сперечаються, через них навiть сваряться. Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiєю. Всемогутнiй Амба, славнiший за самого Арсеньєва i екзотичнiший за все на свiтi. ...З тиграми мiг змагатися хiба тiльки женьшень — чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе реальний плiд уссурiйського ельдорадо... Навiть папороть, що цвiте в нiч проти Iвана Купала по цiлiй європейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що вона ïх береже, з усiм комплексом легендi казок, блiдне перед тим магiчним женьшенем. Чи думав Арсеньєв, що його твiр пiднiме таку масу людей i пожене ïх у край, який дивно поєднав у собi субтропiчний рай i сибiрське пекло? У краïну, де письменник пообморожував ноги й легенi та врештi й дочасно помер у бiдi та злиднях. Експрес летiв собi далi. Мiнялися краєвиди, мiнялися й настроï пасажирiв. Усе вражало ïх новиною, щораз то чудовiшою. На станцiях купували вироби народноï творчостi — гармонiï, сопiлки, свистiлки, в'ятськi iграшки, кошики, капцi. Бiля Iркутська спiвали давньоï каторжанськоï пiснi. Бiля Байкалу купували омулiв, бо це не просто риба з тiєï омулевоï бочки, про яку спiвала цiла романiвська iмперiя, згодом — цiла широка страна родная, а символ суворого байкальського краю. Разом iз змiнами у зовнiшнiм свiтi пасажири вiдчувають змiни внутрiшнi, пов'язанi з рiзницею у часi. Вдень хочеться спати, а вночi — ïсти. В обiд нерви стають млявi, а вночi нападає ентузiазм. Створився хаос. Деякi звели своï потреби до ïсти i спати, iншi не давали спокою лiкарям, якi, втративши самi сон i спокiй, грали напропале в преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем. За Байкалом спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих бурятiв, гордих бронзових якутiв, тунгусiв, китайцiв. Коли поïзд ïхав Забайкаллям, пасажирiв став розважати якийсь професор iсторiï. Вiн розповiдав ïм про перших каторжникiв Сибiру, перших полiтичних засланцiв — навiженого протопопа Аввакума та бунтаря й iзмєннiка — малоросiйського гетьмана Дем'яна Многогрiшного. Це вони були вiдкривателями i зачинателями тiєï жахливоï сторiнки, першоï сторiнки в епопеï невимовних людських страждань на цiй землi... За ними пiшли чередою безлiч iнших, вiдомих i безiменних каторжникiв... нацiональних героïв цiлоï низки народiв... I мов iлюстрацiя до професоровоï лекцiï обабiч колiï, спершись на кайла та лопати, по колiна в грязюцi та водi, вишикувались цiлi хмари каторжникiв. Бамлагiвцi... Всi кинулися до вiкон. Ось вони, справжнi, невигаданi. Вимученi, виснаженi, в лахмiттi. На них страшно було навiть дивитися. Стояли нескiнченними лавами, обтиканi патрулями з рушницями i псами. Вони прокладали нову магiстраль, вимощуючи ïï своєю розпукою, стражданнями, гатили собою прiрви й провалля. Нащадки Многогрiшного i нащадки Аввакума. З вiкон експреса почали летiти речi — махорка, плитки шоколаду, хлiб, черевики... Бамлагiвцi кинулися до подарункiв, топчучи один одного. Почалася стрiлянина. Дехто з пасажирiв, не витримавши цього видовища, зайшовся буйним плачем. А шеренгам каторжан не було краю, вони вставали, мов з — пiд землi. Та все те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй пасажирiв експреса. Натомiсть прийшли новi враження, ще екзотичнiшi. У салон — вагонi затишно, крутяться вентилятори, пляшки з коньяком та винами чекають, щоб ïх вiдкоркували. Склянi вази запрошують покуштувати тiстечка та цукерки. Кельнери стоять напоготовi, вгадуючи кожне бажання клiєнта. Але вiдвiдувачiв стає дедалi менше — в декого спорожнiли кишенi, iншi захопилися преферансом до одурення, деякi накручують на патефонi модну румбу. Лише кiлька людей у салон — вагонi. Один з них — майор, чорнобривий, з м'ясистим носом, рокiв за тридцять. Попиває червоне бордо i читає Правду. Студiює промову вождя на черговому з'ïздi ВКП(б). Iнодi виймає олiвець i щось пiдкреслює, захоплено посмiхається. Майор виглядає — як саме втiлення могутностi, сили i гонору своєï пролетарськоï держави. В цiлiм експресi не тримається нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть трохи презирливо, з таємничою мiною i незрiвнянним почуттям вищостi. Його не хвилюють нiякi ексцентричнi iсторiï, бо вiн знає i може ще й не таке, вiн сам — легенда, вiд якоï i в тигрiв, мабуть би, шерсть стала дибом. Вiн ïде на iнше полювання, дiставши нову високу посаду. Майор дисциплiнований i точний, не схильний вдаватися у дрiбницi. У другiм кiнцi салон — вагона сидить весела компанiя з п'яти гультяïв. Це, очевидно, тi, кого нiщо не втримує. Вони вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще краще розтринькуючи грошi та скалозублячи з усього. Цi молодi люди поводяться як мiльйонери, замовляють кав'яр (iкру), заставили два столи батареями пляшок та наïдками. Потiм, поглядаючи на майора, переводять розмову на бамлагiвцiв. Майор поблажливо посмiхається: нехай, мовляв, скалозублять, все одно це тi, що там побували або кандидати туди. Один iз гультяïв, якого його товаришi жартома звали професором, узявся розказувати про те, як Бог сотворив химерний край, куди вони ïхали. Iшов, мовляв, Бог iз заходу на схiд, нiс у мiшку всякоï тварi та всякого насiння багато i розтикав по землi, що де приходилось. А як дiйшов до хребта Сiхоте — Алiня, то побачив: земля вже скiнчилась, а в мiшку ще всього багато. Вiн узяв та й висипав з мiшка решту, аби не вертатися назад. Вiдтодi й почалося — i поперло, i погнало! I таке сотворилося, що люди ще довго ламатимуть голови, як то могло трапитись. Тому краю могли дати раду лише турки або запорожцi. Чому вони? А тому, що так уже заведено на цiй землi — як десь нема кому дати ради, то посилають туди запорожцiв. На Кубань? — Запорожцi. На Терек? — Запорожцi. Пiд Петроград? — Запорожцi. I тут теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосiвся на тих дурних хахлiв. Слухачi професора смiялися i запивали лекцiю горiлкою. До салон — вагона зайшло двоє в гумових плащах, хромових чоботах i модних узбецьких тюбетейках. Сiли за стiл, випили пива, лiниво обвели всiх присутнiх поглядом i пiдiйшли до хлопця з компанiï гультяïв у френчi й галiфе кольору кави:
— Слєдуйтє за мной! Юнак спочатку не зрозумiв, здивувався, тодi гiсть у тюбетейцi грiзно крикнув, що вiн заарештований. Хлопець зажадав побачити ордер на арешт, але натомiсть йому пiднесли до носа пiстолет. Вiн вихопив свiй — зчинилися галас, лайка. Невдовзi юнака у френчi скрутили i роззброïли. У цей час пiдвiвся майор i, пiдiйшовши ближче, запитав, у чому справа. Йому на вухо щось сказали пошепки. Майор голосно вигукнув: — Многогрiшний?! Вiн люто вилаявся, потiм наказав звiльнити юнака у френчi, якого помилково прийняли за Многогрiшного, перевiрити документи i подати рапорт начальству, бо Многогрiшного вiн знає особисто. Тюбетейки брутально лаялись, виправдуючись перед юнаком у френчi, той обкладав ïх понурою босяцькою лайкою. Йому повернули пiстолет i пояс. Френч ще раз вилаявся, обiзвавши тиху тюбетейках йолопами, що не вмiють чисто работать, i вийшов геть, не попрощавшись. Товариство було приголомшене несподiванкою i зрозумiло, що й тут не можна безпечно гуляти та правити теревенi. У ресторанi залишився сам майор. Вiн пив коньяк, проганяв i не мiг прогнати тривожних спогадiв, зв'язаних з тим проклятим iменем. Два роки тому майор вiв слiдство над одним бортмеханiком та авiаконструктором — над тим зоологiчним нацiоналiстом, над тим дияволом в образi людини. Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi. Вiн йому повивертав суглоби... Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як то роблять всi... Авжеж! Дивиться виряченими очима — i тiльки. Як каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами i сарказмом, плював в обличчя йому, слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на ряднi, бо не годен був ходити... Вiн уже конав — але нi пари з уст. А тi очi, очi! Вони йому отруïли спокiй i сон, вони йому отруïли, далебi, все життя. Майор уже хотiв повиштрикувати тi очi, але сам би не подужав, робити ж це при свiдках не схотiв. Ще спочатку цей юнак сказав слiдчому, що вiн i всi замордованi переслiдуватимуть того все життя — i коли вiн спатиме, i коли буде з коханкою, i коли голубитиме дружину чи бавитиметься зi своєю дитиною — вони кричатимуть i ревтимуть. Той диявол i чаклун таки наврочив йому безсоннi ночi та маячiння. Слiдчий боявся сам спати — i одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся ночувати вдома. Особливо пiсля того, як той манiяк утiк iз божевiльнi (а був вiн, виявляється, зовсiм не божевiльний). Потiм його спiймано. Слiдчий — тепер уже майор — сам напросився вести слiдство, щоб довести справу до кiнця, бо поки той живий, вiн не матиме спокою. I ось — маєш!.. Авiатор знову втiк, i якраз у цих краях. Майор пив коньяк, а здавалося йому, що то кров. Вiн вилив коньяк геть за вiкно, i тодi рюмка подивилася на нього кривавими очима, в яких палала ненависть... Роздiл третiй Навзаводи iз смертю Височенна чотириярусна тайга, буйна й непролазна, стояла навколо як зачарована. Нiщо нiде не шелесне, не ворухнеться. Сорокаметровi рудi кедри пiдпирали небо. За ними тяглися осики та iншi листянi дерева. Третiй ярус утворювали лiщина та ялина, оповитi диким виноградом. Внизу, в четвертому ярусi, — суцiльний хаос. Височеннi трави, поваленi вздовж i впоперек дерева — потрухлi та ще не потрухлi. По землi слався мох. Було напiвтемно i вогко, лише де — не — де проривався сонячний промiнь. Несходимi нетрi то спускалися схилом униз, то пiдiймалися вгору. Смугастий бурундучок прислухався до лiсових шумiв. Здається, зараз йому нiщо не загрожувало. Звiрок став гратися iз сонячними зайчиками. Раптом завмер, потiм миттю скочив на високий кедр. Вiн знав усiх своïх друзiв i всiх ворогiв. Але такого нiколи ще не бачив. Видряпавшись нарештi на гору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла двонога iстота — обiрвана, худа, в лахмiттi. Людина була молода i зовсiм — зовсiм збезсилiла. Почорнiле обличчя юнака заросло щетиною. Щелепи мiцно стиснутi. Вiн розмовляв сам iз собою: Пропаду, немає сил... Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, а от загибаєш... Вiн iшов п'ятий день. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, летiв з пазурiв смертi на волю. Ще трохи — i вiн врятований. Вiн чкурне геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, Китай, у новi, незнанi краï. Вiн об'ïде навколо свiту i повернеться додому, але вже як завойовник, як месник. Йому здавалося, що вiн летить. Насправдi ж iти ставало дедалi важче, iнколи доводилося просто повзти. Стежечок уникав — боявся зустрiчi з людьми. Вночi зупинявся i спав, де довелося, — на колодi, в ямi, навiть випадково зiгнав iз лiгва якогось страшного звiра. Вранцi прокидався мокрий вiд роси. Його долала втома. Потiм прийшов голод. Та нiчого ïстiвного втiкач не знаходив. Не бачив i не чув нi звiрiв, нi птахiв. Рвав i ïв якiсь корiнцi, вiд яких шлунок болiв ще бiльше. Але вiдчай не брав його. Дуже — бо багато вiн перетерпiв, щоб ще впадати в вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Зцiплював зуби i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертiсть, сто раз випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув — i вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! У головi паморочилось, очi заплющувалися. Коли розплющив ïх — здивувався. Навпроти нього сидiв смугастий звiрок, який теж витрiщився на гостя. Переконавшись, що дивна iстота не рухається, бурундучок став ïсти горiшок. Мандрiвник дивився жадiбно i заздрiсно. Потiм потихеньку став пiдкрадатися. Це ж його порятунок! Звiрок нiби нiчого не помiчав, але коли руки юнака наблизилися, миттю скочив на дерево. Втiкач у розпачi почав стукати потрухлявiй колодi i раптом намацав горiшки. Це була бурундукова комора. Юнак сiв i почав ïсти горiшки з блискавичною швидкiстю. Намацав бiля себе якусь рослину, спробував — нiби часничина. Це було чудово! Одурений голод поволi вщухав. Поверталися сила i спокiй. I не так вiд горiхiв, як вiд надiï на порятунок. Мандрiвниковi навiть повернувся його добрий гумор, i вiн вибачився перед бурундучком за грабунок. Виламав палицю i сказав собi: Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя. Напився з пiдземного струмочка, i вiдчув себе значно сильнiшим. У тайзi нiби аж повиднiшало. Юнак став помiчати слiди звiрiв. Але де ж вони? Перевтома i голод знову стали даватися взнаки, а вiн iшов далi стежкою, що пiдiймалася вгору. Нарештi добрався до вершини перевалу. Але й за ним простягався безмежний зелений океан, який йому, мабуть, нiколи не перейти i не подужати. Краса неймовiрна i... страшна. У нього ж немає анi рушницi, анi сiрникiв. Лихоманить, яку пропасницi... Навколо гудуть бджоли. Мандрiвниковi здається, що вiн, маленький, на пасiцi в дiдуся. Раптом схоплюється — тут десь недалеко є житло! Ось i стежка до нього. Йти туди, це єдиний порятунок! Втiкач iшов до полудня, але не здибав навiть натяку на житло. Мабуть, цю стежку протоптали звiрi за цiле тисячолiття. Нарештi дiйшов до бистроï гiрськоï рiчки завширшки з Ворсклу. Простяг ноги у воду, щоб втихомирити бiль у м'язах та суглобах. Потiм занурив у воду голову i груди. Коли вилiз iз води, побачив старий заiржавiлий мисливський нiж i дуже зрадiв. Став чистити його, натирати та гострити. Нiж був добрий, загонистий. Отже, мав неабияку зброю. Йшов далi i думав, де б той нiж застосувати. Вирiшив поголитися. Може, тодi життя покращає i доля його не цуратиметься. Коли умився i глянув в озерце, стало шкода себе, молодого, безжурного, веселого обличчя, що колись зводило з розуму дiвчат. Шкода молодостi, шкода втраченого безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя... Надвечiр сили зовсiм покинули втiкача. Вiн лiг на землю. Сьогоднi вже шостий день. Коняка й та б уже давно здохла... Юнаковi примарилося золоте його дитинство, Ворскла, Днiпро, пiсня матерi, яка крутить веретено. Раптом чується пострiл i жахливий крик людини, що ïï вхопила зубами смерть: Грицьку!!! Хлопець схоплюється, плутаючись у бур'янi, бiжить на крик. Вискакує на галявину i бачить, що якась людина, забившись у розколину межи камiнням, вiдбивається прикладом рушницi вiд величезного чорного ведмедя. Втiкач намацав нiж i, гнаний п'яною жагою помсти, пiшов на звiра. Встромивши нiж прямо в горлянку хижака, сам упав непритомний. По голому кряжу ïхало троє вершникiв. Один iз них когось вiз поперек сiдла, як колись запорожець у сиву давнину, рятуючи товариша. Роздiл четвертий Родина тигроловiв Пiсня виводила з небуття. А спочатку була темрява, липка й волохата. Мрiйний дiвочий голос спiвав про трьох соколiв. Втiкачевi здалося, що вiн удома i що спiває його сестра Наталка. Коли розплющив очi, то побачив дiвчину, та це була не сестра. Але така ж хороша та бистроока, iз стрiчкою над чолом i юна, смаглява вiд сонця. Дiвчина радiсно скрикнула, сповiщаючи батька про те, що ïхнiй гiсть живий, уже дивиться. Григорiєвi здалося, що в нього галюцинацiï. Адже вiн лежить у хатi з образами у кутку, прибраними королiвськими рушниками. За iконою Миколи Чудотворця висить кропило з василькiв, на стелi, зовсiм яку них вдома, напаленi чорнi страстянi хрести. А жiнка в очiпку та ряснiй стародавнiй спiдницi, як мати, несе тарiлки. З нею бистроока дiвчина виступає, мов горлиця... Бiля вiкна, тримаючи козацьке сiдло й ушивальник, звiвся i стоïть густобровий, кремезний парубок... Лiтнiй чоловiк, називаючи парубка Грицьком, наказує тому сiдлати конi — ïхати до Києва. Втiкач не розумiє, де вiн, i злякано кидається. Його заспокоюють, кажучи, що, може, вiн тамтешнiй — то вiдвезуть. У Григорiя аж мороз поза шкiрою пiшов. Вiн згадав Лук'янiвську в'язницю, Киïвське ОГПУ — НКВД. Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад. Як же це? Вiн зараз пiде, тiкатиме. Далi вдав iз себе байдужого i запитав, чи далеко до мiста. Йому вiдповiли, що нi, верст iз 400.1 спитали, звiдки ж вiн. Григорiй, вагаючись, все ж таки вiдказав, що вiн теж iз Киïвського району, iз села Трипiлля. Жiнка аж руками сплеснула: це ж хлопець з Украïни, iз того ж села, що i ïï мати. Земляк! У Григорiя аж чорна гора з душi зсунулась. Стало легко i радiсно. Бiля нього стояли рiднi, близькi люди. Упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра i брат. А Киïв, мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив дозволу називати жiнку матiр'ю, бо вона така ж, як його мати. Юнака напоïли зiллям, що й мертвих пiдiймає. Господар перед вiд'ïздом вирiшив випити й собi за гостя, який врятував його дочку. Але той нiчого такого не пам'ятав, вiн пригадував тiльки пронизливий крик юнака, на якого напав ведмiдь. Батько сказав, що Григорiй тепер вдома. На багато верст навколо лише лiс i звiрi, а людей нема. То ж хай вiн буде веселий i щасливий. Сонце залило кiмнату. На столi сидiло ведмежа i кумедно вiдганяло бджолу вiд свого носа, вмоченого у щось солодке. Григорiй прокинувся, i дивно йому стало. Вiн у бiлiй мережанiй сорочцi. На покутi вишиванi рушники, яку його бабусi, рiзьблений мисник, пiч помальована квiтами. Все, як удома, тiльки пiдлога з дошок та на стiнах висить зброя — рушницi, карабiни. У хату ввiйшла дiвчина, повiсила на стiну рушницю. Спитала: Ну як, козаче, а вiн вiдповiв: Гарна! Дiвчина насупилась, набурмосилась i вiд того ще покращала. Яка вона хороша! Такоï вiн, далебi, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайноï дiвочоï краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка, мабуть, а строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину i почував себе нiяково, як школяр, ïй найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите. Григорiй спитав, як звати дiвчину, а вона перевела на жарт i стала сама його розпитувати, говорячи, що знає — вiн з Украïни i є в нього дiвчина — любка Наталка. Хлопець засмiявся i пояснив ïй: Наталка — не дiвчина його, а сестра. I спитав, звiдки вона все знає. Дiвчина вiдповiла, що вiн п'ять днiв марив таким страшним — карцерами, трибуналами, розстрiлами, що вони аж злякалися. Григорiй сказав, що то вiн начитався страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вiрила i спитала насмiшкувато — то вiн i в цей далекий край потрапив так, як це у книжках написано, а не насправдi? Тодi Григорiй серйозно i стурбовано проказав: Я знаю, що ви всi думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що б ви не думали i як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потiм сама побачиш. Наталка зупинила його i передала слова свого батька: Вiдколи ти в цiй хатi — вони вiдповiдають за тебе... як за сина, от. I нiчого не хочуть знати. Хлопець почав розпитувати, яке ж ïхнє прiзвище i кого це вiн тут урятував, чи не ïï, бува? Наталка з гордiстю сказала, що ïхнє прiзвище Сiрко — з дiда — прадiда. А врятував вiн дiйсно ïï. I раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зi стiн фотографiï. Дiвчина схопила звiреня й шпурнула його в куток, а воно заскiмлило, як дитина. Григорiй запитав, що то за народ на фотографiях — ïхнiй рiд? Наталка подала йому фотокартки. Дiвчата у вишиваних сорочках та в намистi, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весiльнi... А ось — цiла родина. Величезна родина! Дiди, батьки, онуки й правнуки — чоловiк iз сорок. Цiлий рiд! Дiд з бабою посерединi, решта, згiдно з родинним станом, розташувались обабiч i ззаду... I все це на тлi гiр. Украïнська степова родина на гiрському тлi. Як десь на Закарпаттi. Чудне... Ось хлопцi верхи — чоловiк з дванадцять — цiлий загiн з рушницями через плечi, в папахах, оточенi зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не цi мисливськi собаки, можна б подумати, що це козацький загiн. Атаки козацький, бо це ж уссурiйськi козаки. Аж ось не зовсiм звичайна фотографiя. У дерев'янiй клiтцi здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливцi, спираючись на рушницi. Один старий i три молодих. Всi в чуднiм одязi — у шкiряних штанях химерних, у шкiряних пiджаках, пiдперезанi набiйницями. I один з них... Наталка! Тепер зрозумiло, на якого юнака напав ведмiдь i кого було врятовано. Наталка посадила на лiжко ведмежа i сказала, що це Григорiïв дружок, вiн його посиротив, то хай забавляє. . Хлопець, здивований, попросив ïï розповiсти, як усе трапилось. Дiвчина сказала, що вони були на Змiïнiй падi, солили землю для пантовки. Вона взяла дробовик iз двома набоями i пiшла пiдстрелити тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко i натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась i сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з дробовика, але тiльки роздратувала звiра. Кинулася в розколину мiж скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там ïï дитина. Наталка стала звати брата на допомогу, та вiн був далеко. Ось тут i прибiг хтось страшний, i на людину не схожий, встромив ножа в горлянку звiра i впав пiд ним замертво. Забрали мисливцi ведмежу шкiру, ведмежатко та Наталчиного рятiвника i поïхали рятувати його самого. Григорiй став розпитувати дiвчину про ту фотографiю з тигром, а вона вiдповiдала недбало, так, нiби йшлося про звичайну справу. Дiйсно, вони ловлять тих кiшок живцем i здають у Хабаровськ. За це ïм платять товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюваннi. Тодi Григорiй спитав, чи не краще було б сiяти хлiб, вирощувати свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цiкаво, а смертi боятися — сидiти на печi, та й там чи встережешся. Тут мати запросила гостя обiдати, поставила чарочку iз зiллям. Ведмежа й собi ластилося до бабусi, просячи ïсти. Перед хатою цвiтуть гвоздики i змагаються з пишними дикими саранками. I скрiзь по схилу рiчки квiти перегукуються рiзними кольорами. Виднiється невеликий город i пасiка. Двiр без тину й без ворiт. Хата стара, але дебела, рублена з дорогого дерева, з рiзьбленими Ґанком та вiконницями. Праворуч — комора, повiтка для коней, корiвник, ще якiсь будiвлi. До найближчого селища, що складається з кiлькох хат i зветься Копитонiвка, 50 кiлометрiв. Отже, небезпека вiд людей була тут найменша, а цi люди, в яких жив утiкач, навiть охороняли його. Дома були тiльки Григорiй, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поïхали, то ось уже два тижнi ïздять. Сьогоднi вони мали повернутися до дому. Чекаючи, хлопець хвилювався — як до нього поставляться, може, вже не так, як коли вiн був хворий. Наталка прала бiлизну на рiчцi, хвацько вимахуючи праником. Луна бiгла нетрями i, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорi. Григорiй тепер чомусь боявся Наталки, нiяковiв при зустрiчi з нею. Вона навiть не розумiла, яка чарiвна. Та схожа на дивну рослину, що має гострi колючки. Дiвчина — звiроловка, переможниця страхiть усяких! З хати вийшла мати i стурбовано подивилась туди, за рiчку, за зелене море, де простяглася стежка, на лiс — чи не ïдуть чоловiк iз сином? Спитала Наталку, що вона думає, а та безжурно вiдповiла, що повернуться ïхнi незабаром, нiде не дiнуться. Матерi рокiв за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. I голос у неï такий, яку дочки, тiльки теплiший, ближчий. Але вимова не киïвська, а полтавська, з м'яким л. Сiла мати на Ґанку поряд з Григорiєм i стала говорити, що Бог нагородив ïï хорошими дiтьми, з характерами, якi саме пiдходять до такого суворого краю. Пожурилася за сином Миколою, що загинув на полюваннi. Глянула на Григорiя i сказала, щоб вiн вiрив у своє щастя, бо у смiливих воно завжди є. Почала пригадувати, як ще 1887 року вони приïхали морем у цю страшну й дику пущу, як потихеньку освоювали ïï, обживалися. Мiсцевi люди смiялися, що переселенцi з Украïни намагалися зберегти своï звичаï та побут. Навiть хати робили з глини i бiлили, хоча навколо були лiси. Колись, до революцiï, здорово жили тут нашi люди. Довго борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує ÏÏ щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. I лiс, i золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все — бери тiльки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись! I розповiла далi мати, що ця хата була лише для промислу, а жили вони в iншiй, великiй. Сiмейка понад п'ятдесят чоловiк! Дiд мав сiм синiв, женив — не вiддiляв. Дочок замiж вiддав — теж не вiдпускав, брав зятiв у прийми. Отак i жили. Сiркiв куток — то цiле село. Жилося весело. Старий мав стiльки худоби, що не знав ïй лiку. Пасiка — вуликiв з двiстi. Трудилися щиро, то й мали. I золото копали, i рибу та звiра ловили, i ягоди та кедровi горiхи збирали. Рушницi собi добували добрi, виготовленi за кордоном. Це була друга Украïна, нова, щасливiша Украïна. Тому й назви селищам давали: Киïв, Чернiгiвка, Полтавка, Катеринослав, Переяславка. Прийшла совєтська власть i все перевернула. Перевелися люди, i життя звелося нiнащо... Не стало Сiрковоï держави. А вони плюнули й перебралися сюди, подалi вiд людей, щоб по — своєму вiку доживати. Уже рокiв з десять тут живуть. Григорiю було приємно слухати цю жiнку. Вiн дивувався ïï простiй мужностi, волелюбнiй гордостi. Спитав, чи не скучає за Украïною. Та вiдповiла, що мало ïï пам'ятає, але згадує, як тужила за рiдним краєм ïï мати. Стискалося Григорiєве серце, коли вiн згадав, що вже немає того тихого сонячного краю, яким була Украïна. Що садки вишневi повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпоєнi, i небо ясне людям потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить ïï такою, якою пам'ятає. Втiкача зворушувало, що цi люди, хоч i догадуються про щось, але з природноï делiкатностi нi про що його не розпитують. Раптом Наталка закричала: Нашi ïдуть! Мати здивувалася, а дочка сказала, що почула гавкiт собак i години за двi батько з братом будуть вдома. Мати заклопоталася з обiдом, Григорiя ж попросила допомогти Наталцi розвiшати бiлизну. Парубок взявся за роботу, але дiвчина весь час кепкувала з нього, поки вiн спересердя не порвав товсту вiрьовку. Через деякий час загавкали собаки, радiсно вiтаючи молоду господиню. А ось i дiд. Не дiд, а вусатий дiдуган, дебелий, високий, червоновидий, волохатi груди випинаються з бiлоï пазухи. Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — рокiв 25. На ньому вiйськовий старенький френч. З — пiд кепки кучерявиться чуб. Побачили Григорiя, радiсно привiтали. I подали гостинець — трилiнiйну гвинтiвку, пообiцявши ще й коня. Роздiл п'ятий П'ятнування Другого дня зранку чистили зброю. Лаштувалися, за наказом Сiрка, в далеку дорогу, на промисел. Кожен чистив свою. Григорiй приглядався до новенькоï гвинтiвки, а Сiрки — до нього. Дiд розповiв, що це не звичайна зброя — ïï подарував сам Блюхер своєму давньому знайомому, тобто йому, ветерановi революцiï Сiрковi. Рушниця була добра, старого випуску, але не пристрiляна. Коли всi почистили i зiбрали зброю, перевiрили набiйницi, старий Сiрко послав сина намалювати на кедрах, що стояли за 600 метрiв вiд оселi, мiшенi для стрiльби, п'ятнування, бо стрiляти треба буде в п'ятно. I почалися змагання. Коли всi вiдстрiлялися, побiгли наввипередки до мiшеней, тiльки старий поïхав на конi. Григорiй хвилювався, хоч i був не новачком у стрiлецькiм дiлi, адже рушниця нова, та й змагався вiн iз не зовсiм звичайними стрiльцями. Усi поцiлили в своï мiшенi, тiльки Григорiєвi кулi лягли хоч купно, але трохи вище. Його похвалили i сказали, що треба буде лише поправку робити на те, що рушниця забирає вгору. Назад знову бiгли наввипередки, i знову перемогла швидка, як коза, Наталка. Потiм були ще й iншi стрiлецькi розваги — стрiльба в гiльзу з 50 метрiв, у лезо ножа, в монети. Це — щоб око було метке, а рука тверда i рушниця вiрна, адже ïх чекали важкi випробування на промислi. Роздiл шостий В пралiсах Сiхоте — Алiня На маршi Лише день перепочили конi, i старий Сiрко наказав збиратися в дорогу. Мати з Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, — борошна, свiчок, оселедцiв, хлiба, цукру, чаю, олiï, спирту, гасу, меду, сокиру, пилку — ножiвку i ще безлiч усяких потрiбних речей. Григорiй тежз радiстю брав участь у цьому готуваннi. На свiтанку експедицiя вирушила в дорогу. Перед цим добре поснiдали, як на Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з брусницею. Стара упадала коло них i журилася, що залишається сама. Небо над вершинами Сiхоте — Алiня рожевiло. Вершники вдобрiм мисливськiм одязi у супроводi мисливських собак ïхали один за одним, а ïх супроводжувала якась мрiйноголоса пташка. Грицько став розповiдати Григорiєвi про своïх собак, кажучи, що таких немає у цiлому краï. Вони чи не єдинi не бояться тигрiв. А розумнi та вiрнi якi! Особливо Заливай, вiрний друг Наталчин (колись вона виходила його, тяжко пораненого вепрем). Нетрi дедалi густiшали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрi як хлющ. Сонце било в очi i розмальовувало всю панораму у рiзнi кольори, мов генiальний художник. Вирiшили не зупинятися, щоб пройти якомога далi, поки не з'явився паут (кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там найкращi солонцi (солона земля, яку люблять ïсти лосi та оленi). Григорiй розпитував Грицька про iзюбрiв, панти, гарi та марi. Той недовiрливо смiявся, не розумiючи, як про це хтось може не знати. Потiм став пояснювати, що iзюбри — вид оленiв. Самцi щороку мiняють роги (панти). Цi молодi роги високо цiнують китайцi, якi платять за них золотом, бо з пантiв виготовляють лiки проти багатьох хвороб. Вполювати iзюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантiв) буває на солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спецiально. Неподалiк роблять замасковану хатку i залишають ïï на рiк — два, щоб людський дух вивiтрився — звiр дуже чутливий та обережний. Згодом у цiй хатцi ховаються мисливцi i стрiляють з неï в iзюбрiв — самцiв. Розповiв Грицько i про гарi — великi, випаленi пожежею дiлянки лiсу, про марi — багнистi болота на вершечках сопок. Як такi болота з'явилися нагорi, нiхто не може пояснити. Тодi Григорiй, у свою чергу, став пояснювати здивованому Грицьковi про вiчну мерзлоту та iншi природнi явища, що спричиняють виникнення марей. Хлопцi йшли i весело та жваво розмовляли мiж собою. Подеколи пробiгали неполоханi людьми козулi та iншi лiсовi мешканцi. У повiтрi десь почало дзижчати, i налетiли сизi комахи, подiбнi до Ґедзiв. Напали на худобу, на людей. Вiд них неможливо було нiчим врятуватися. Конi страшенно мучилися, аж поки ïх не намазали дьогтем. Стежка пiшла вниз, мандрiвники спустилися на дно глибокого розпадку i стали на перепочинок. Наталка пiшла настрiляти рябчикiв на юшку, а хлопцi за нею. Потiм вирiшили розiйтися й позмагатися, хто з них кращий мисливець. Григорiй iшов, не зустрiчаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на дерево сiла пара рябкiв. Вiн вистрелив i вбив одного, а другого поранив. Поки шукав пiдранка, втратив орiєнтири i вже не знав, куди йому повертатися. Пiшов праворуч — не туди, лiворуч — теж. Лiс i лiс. Тодi вирiшив намiтити це мiсце i йти вiд нього по спiралi. Довго так ходив, поки не побачив унизу, як бiжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним послала. Григорiй вирiшив схитрити, не покликав пса (йому було соромно перед дiвчиною) i пiшов у напрямку, звiдки бiг собака. Незабаром почув стурбованi голоси — старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не заблудив вiн часом. Вийшов, нiби нiчого не сталося. За кiлька хвилин прибiг Заливай iз Григорiєвою хусткою, яку той залишив на кущi. Наталка зрозумiла, що ïï хитро обдурили. Коли мисливцi повечеряли, привели в порядок амунiцiю i нагодували коней, стали вiдпочивати i думати, як розрiзняти по iменi обох Грицькiв. Жартували, смiялися, так нiчого i не придумавши. Вирiшили чужого називати Григорiєм, а свого, як i ранiше, Грицьком. Надвечiр вийшли на новий кряж i йшли довго ним на пiвнiч. Всi потомилися — мучила спрага, надокучала мошка. У Григорiя вже набiгли пухирi на обличчi та руках, але вiн терпiв героïчно. Зустрiч з Морозами Сутiнки спускалися швидко, i мандрiвники не встигали завидна дiйти до води й до зручного для ночiвлi мiсця. Раптом вони побачили, що назустрiч ïм рухається якась група людей. Це була незвичайна подiя — зустрiтися з кимось у лiсовiй безлюднiй пустелi. Попереду групи йшов дiд з берданкою, далi нав'юченi конi, кiлька людей i кiлька собак. На однiм конi сидiла молодиця з немовлям. Межи кiньми, вiдганяючи мошкару, йшла босонога ставна дiвчина з обличчям у брудних патьоках поту. Позаду — цибатий чорновусий чолов'яга з гвинтiвкою. Обидвi групи зупинилися i радiсно загукали. Зустрiлися два древнiх роди — Сiркiв i Морозiв. Гриць швидко пояснив Григорiєвi, що це ïхнi куми йдрузi. Ота молодиця — Ганна, чорновусий — ïïчоловiк — приймак, ато — Марiйка, гостра, як швайка. Вже рiк з ними не бачилися, як на весiллi у Ганни гуляли, та й досi. Лунали привiтання, дзвiнкi поцiлунки, жарти, розпитування про життя — буття. Морози ïхали з Комсомольська додому (уже двадцятий день). Ганна гостювала у брата (старшого Морозенка, що десь у лагерi), там i дитя породила. То ж ïздили ïï забирати, а також i своï справи мисливськi залагоджували — договiр має старий Мороз з управлiнням лагерiв на доставку м'яса — мабуть, для всього того начальства. Старий Мороз розповiв про мiсто арештантiв Комсомольськ i про всi страхiття тамтешнi. Обидвi родини вирiшили разом стати на нiч табором. Чоловiки пiшли добувати воду, але ïï не було нiде. Не допомогли й копанки. Усi страждали вiд спраги. Не хотiлося нi вечеряти, нi розмовляти. Тiльки Гриць з Марiйкою ще перекидалися мiж собою жартiвливими словами: Гриць смiявся з кирпатого Марiйчиного носа, а вона — з його розпухлих губiв. Нарештi Григорiй не витримав, зiбрав баклажки i пiшов шукати воду. Гриць, взявши собаку, теж вирушив, хоч i не дуже охоче, з ним. Хлопцi зникли в темрявi — i як пропали. Уже перейшло, мабуть, за пiвнiч, а ïх усе не було. Зять Морозiв не витримав i став розпитувати про Григорiя — що за людина? Чи не зять? Видно, що не тайожний. Сiрко помовчав, потiв серйозно та безапеляцiйно сказав, що то кревняк один (родич по кровi) з центру. Зять знову:
— I партiйний, може? Дiд Сiрко подумав хвилинку i сказав:
— Нi... Бери вище! Iнженер, о! Усi завмерли передчутим уже, але не зрозумiлим до кiнця грiзним словом. Раптом iз темряви вийшов Григорiй з гроном баклажок. Усi зрадiли. Наталка взяла в нього воду, забувши на цей раз гордо пхикнути. Нарештi з'явився Грицько, який посперечався з другом, що знає коротший шлях до табору. Вiн розповiв таке, що всi аж роти вiдкрили. ...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пеклi. Спiткаються, падають через колоди i в розщелини, собака боïться, жметься до нiг. Грицько думав, що Григорiй запроситься назад, а той собi преться вперед, як ведмiдь. I так пройшли кiлометрiв iз вiсiм, поки не спустилися зi схилу й надибали на днi воду. Поки Грицько розповiдав, дiвчата зготували вечерю. I ось на розстеленiм брезентi опiвночi забенкетували Сiрки з Морозами. За старими звичаями пили за тих, хто з ними, i кого з ними немає, i за тих, хто живий, i за тих, що померли. ïли з вовчим апетитом. А Григорiй, дивлячись на гарну молодичку Ганну, так схожу на полтавських жiнок, пригадував, як варили кашу десь на Ворсклi чи на Пслi. Нi, це не в Слобожанському лузi! Це — зовсiм на другiм кiнцi землi... а люди — тi самi. I не тi самi. Такi й не такi. Всiм такi, лише одним не такi — поглядом, життєвим тембром, iншою якiстю. Цi — суворi i загартованi. Безжалiснi стрiльцi, веселi, безпощаднi звiролови, мускулястi диктатори в цiй зеленiй первiснiй державi, хижi i гордi завойовники цiєï ще не загнузданоï стихiï. Життя геть випекло з них сентиментальнi риси i вайлувату, лiниву млявiсть, насталивши ïх, вигартувавши в безперервнiм змаганнi за своє iснування... Пiсля вечерi молодi поснули, а дiди все гомонiли. Старий Мороз розповiдав про Комсомольськ — мiсто каторги, пекло новiтнiх канальських робiт, вигачуване костями украïнськими. Напiвголi люди працюють на 50 — градусному морозi. Це чеснi полтавськi, катеринославськi та з iнших областей трударi, куркулi, державнi злодiï, засудженi за колоски, та всякi вороги — : вченi, вчителi, селяни та робiтники, бородатi дiди й такi ж бородатi юнаки. Скрiзь чигає жорстока смерть без похоронiв, як худоби, — смерть вiд знущання, голоду, пошестей i журби..., здичавiлi собаки тягають мерзлi людськi голови й руки мiж бараками... Григорiй слухав, зцiпивши зуби понуро, i сон тiкав вiд нього. Вiн до болю чiтко уявляв тi арештантськi колони i цiлу ту, колосальних масштабiв, арештантську трагедiю, цiлу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уявi зринало пережите ним самим... Брязки тюремних затворiв... Зойки мордованих... Етапи... А дiд усе розповiдав. Те НКВД стало добиратися вже i в тайгу. Розкуркулюють старовiрiв, арештовують пiдозрiлих. Видано закон про спецiальний дозвiл на зберiгання й користування зброєю. Пропав свiт! Не дадуть вiку спокiйно дожити... Морозiв зять розповiв про чотирьох братiв Кирпиченкiв. ïх вистежували рокiв п'ять, поки не вистежили та не оточили. Три днi билися. Але не взяли жодного. Тодi брати з боєм перейшли в Китай... У Григорiя все переплуталося в головi. Його не покидало гостре вiдчуття того, що доля не вiдстане вiд нього, женеться за ним i готує всiлякi несподiванки. У серцi наче хтось знов роздмухував пекельний, всепожирающий вогонь — вогонь всесокрушающого, але... i безсилого гнiву. Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а Сiрки вже розпрощалися з Морозами. Квапилися кожен у своïх справах. Усi були бадьорi, але невиспанi, мовчазнi. Поспiшали пройти якнайбiльше, поки не пiднялися на крила паутинi армiï. А виспатися можна було i на привалi. Перепочивши та поснiдавши, йшли i йшли до тiєï загадковоï Падi Голубоï — з хребта — в темне провалля, iз становика — в глибоку ущелину. Кiлька разiв переходили обережно, слiд в слiд, марi, бо оступишся — не встигнуть врятувати. Нарештi третього дня вже майже дiйшли до мiсця. Отаборились, розiклали вогнище, але мошка не давала спокою. Люди сховалися в накомарники, гомонiли та вiдпочивали. Дiалог пiд накомарниками Ось тут i вiдбулося справжнє хрещення Григорiя. Батько спитав у Наталки, де вона поклала вухналi (цвяхи для пiдковування коней). Та вiдповiла, що клав ïх Грицько. Брат, трiумфуючи, сказав, що хай угадають, котрий з них. Наталка смiючись вiдповiла: Iнженер же, чи що, — нагадуючи батьковi, що той хвалився учора Морозам. Сiрко хотiв нагримати на дочку, та Григорiй засмiявся, i коли його спитали, чому вiн смiється, одказав: А я таки справдi iнженер, авiаконструктор. Усi аж замовкли вiд несподiванки. Дiвчина не витримала й почала розпитувати, що ж воно таке. Григорiй пояснив, що вiн вигадує й будує лiтаки. I лiтати може — бач, куди залетiв (пожартував). З того часу домовилися Григорiя звати iнженером. А той iнженер лежав i посмiхався, прислухаючись до жартiвливих, трохи розгублених ноток у Наталчиному голосi. Падь Голуба Другого дня до обiду, пiсля безкiнечних спускiв та петлянь, нарештi прийшли на Голубу. Пiд сопкою, над широченькою бистрою рiчечкою стояла хата, вкрита берестою (березовою корою). Двоє вiкон дивились на широку i, здавалось, безкраю, справдi голубу улоговину, що йшла десь униз i ген аж пiд синьо — фiалковим пасмом повертала вправо. I голубiла — голубiла... мрiйна i приваблива вiддаля, як замрiяна дiвчина. Мисливцi розташувалися в хатинi як удома. Швидко все вимили, прибрали, навiть прикрасили квiтами. Григорiя здивувало, що Сiрки залишали тут цiннi iнструме нти, речi, i нiхто ïх не забрав. Сiрко пояснив: у тайзi iснує неписаний закон — не брати чужого. Колись i на Вкраïнi таке було, сказав старий. I поцiкавився, як же тепер. Григорiй iз сумом вiдповiв, що зараз iз шатром знесуть, з живого шапку знiмуть, а то й з головою разом. Старий Сiрко заходився варити надворi обiд, Наталка повела конi, а хлопцi пiшли купатися на плесi, пiд водоспадом. Грицько розказав товаришевi легенду про походження назви цього водоспаду — Дiвчина. Нiби красуня удегейка полюбила чужинця, але не сказала нiчого, а той пiшов десь i не повернувся. Дiвчина стала плакати i благати свого Бога, щоб вiн завернув ïï милого. Та так i лишилася чекати далi. А на цьому мiсцi утворився водоспад. Григорiєвi сподобалась прекрасна легенда, яка вiдповiдала його настрою, чарiвнiй красi лiсового краю. По обiдi вiдпочивали до наступного дня. Пантовка Наступного дня вiдмили коней вiд дьогтю, помилися самi й поïхали оглядати солонцi. По дорозi побачили вепрiв, лося, але не чiпали ïх, бо не для цього зiбралися в дорогу. За вiсiм кiлометрiв був солонець. До нього близько не пiдходили, Григорiй у бiнокль ледве помiтив халупку — засiдку. Батько поïхав сам роздивитися, звiдки звiр заходить, i повернувся задоволений. Першими на нiчне полювання — пантовку — пiшли Сiрко з Григорiєм. Старий iнструктував хлопця, як треба поводитися. Стрiляти наказав тiльки тодi, коли вiн натисне йому на ногу. У маленькiй халупцi було вогко i душно, заïдав гнус. Чекання ставало нестерпним, але Григорiй мужньо терпiв. До солонця почали сходитися звiрi, однак сигналу до пострiлу не було. Так i просидiли до ранку. Дiд обдивився слiди i сказав, що хитрий пантач почув ïхнiй дух iз свiжого слiду i не пiшов на солонець. I додав, що все одно обдурить цього звiра. Пiд вечiр пiшли Грицько з Наталкою на другу засiдку. I вранцi теж повернулися нi з чим. Наступного вечора мисливцi повелися хитро. За три кiлометри до солонця Григорiй i Сiрко роззулись i пiшли брiдьма рiчкою. Потiм збоку, теж босонiж, забралися у халупу. Чекали, як i ранiше, довго. З'являлися рiзнi звiрi, а iзюбрiв не було. Григорiй аж тремтiв вiд хвилювання та напруження. Раптом з'явився красень — пантач. Дiд наступив хлопцевi на ногу, той вистрiлив, а сам Сiрко вистрiлив кудись убiк. Вранцi вони знайшли двох забитих iзюбрiв, вирубали роги, оббiлували тушi, порубали м'ясо i склали його на травi (щоб потiм засолити). Сiрко розповiв, що панти — дуже цiнний товар, китайцi з них роблять такi лiки, що мертвого пiднiмають, омолоджують старих. Сiркове чаклування Вдома старий, як жрець, заходився священнодiяти з пантами. ïх треба було так обробити, щоб вони затвердiли i не зiпсувалися. Сiрко звелiв запалити пiч. У нього був власний спосiб обробки рогiв — пекти ïх, як хлiб у печi. Панти старий обмотав марлею i посадив у пiч, а через деякий час вийняв. Роги потоншали, але стали твердi, як кiстка, i чистенькi, оксамитнi зверху. Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив iзюбрiв. Старий сказав, що то все Григорiй — йому щастить. Щастя, як трясця Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сiрко. — Ось побачиш, дiло пiде. Це факт. Почався фарт — не зiвай. Вранцi дiд розбудив Григорiя. Разом вони поïхали до другоï засiдки, де чергували Наталка з Грицьком. У халупцi вже було двi пари пантiв, а в травi — двi тушi. Обох iзюбрiв застрелила Наталка — вона перехитрила брата. Григорiй дивувався: яка ця дiвчина запальна, хижа, дика. I кров у неï бурхає, яку пантери, рисi чи тигра. Золотi арабески На солонцях уже нема чого робити, бо нiякий звiр вже б туди не прийшов. Стали лучити рибу. До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на нiй вогнище i поïхали вночi по рiчцi. Наталка стояла з остю (списом) i пильно вдивлялась у воду. Коли пiдпливала рибина, вона влучно ïï забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя. Нiхто не мiг забрати у дiвчини знаряддя лову. Григорiй поступався своєю чергою Наталцi й радiв, дивлячись на неï. Гнучка, як вуж, грацiйна, як мавка, вона таïла в собi дивну силу, ця дiвчина. Поєднання дiвочоï краси та чар з дикiстю майже первiсною, неприступною. Коли Наталка випадково зустрiлася поглядом з Григорiєм, вона почервонiла, зламала брови i вiдвернулась. Дивовижна, химерна дiвчина! То були дивнi, чарiвнi ночi в казкових первiсних пралiсах, на бистрiй, мерехтливiй водi, на чорнiй водi з золотими арабесками. ЧАСТИНА ДРУГА Роздiл сьомий Над Голубою паддю, над лiловими горами i буйними нетрями стояв слiпучий сонячний ранок, граючи всiма кольорами веселки. Мiльярди перлин — росинок мерехтiли на всьому навколо. Наталка стояла на кладцi з рушницею й напружено пильнувала величезного тайменя, який жив тут мiж кам'яними брилами. Вполювати його було дуже важко — такий хитрий та обережний. Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що заволодiло ïï серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодiв ïï серцем таймень... Стояла як статуя, як нежива, i дивилась, не моргаючи, в глибiнь. По обличчю, по очах ïï бiгали сонячнi зайчики, нiби намагаючись ïï розсмiшити або зiпсувати полювання, — смiхотливi зайчики, вiддзеркаленi хвилями. У такiй же позi стояв i Гриць на скелi. А Григорiй сидiв серед подвiр'я, милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дiвчина нагадувала йому врубелiвську Царiвну — Лебiдь. Хлопцем володiло дивне почуття: вiн увесь нiби розчинився в природi, став часткою цього первiсного, незайманого, напiвказкового свiту. I раптом — страшенний гуркiт i свист над головою. Потрясаючи землю, потрясаючи нетрi, низько над кедрами заклекотали машини — велетенськi, чорнi проти сонця, потворища. Вiсiм чотиримоторних лiтакiв летiли низько, похитуючи крилами, видно, щось шукали. Собаки заскавулiли i розбiглись. I в Григорiя серце стислося вiд тривожних передчуттiв. Вiн термосив чуба, хмурив брови i дивився в небо, мов загiпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою. Тунгус Пятро Дядоров Того ж дня до табору завiтав ще один несподiваний гiсть. Його квадратне косооке обличчя розпливалося в широку радiсну посмiшку. Це був добрий знайомий Сiрка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краï. Старий Сiрко став розпитувати його про життя, спитав, чому це вiн не пантує. Пятро зiтхнув i сказав, що не може зараз займатися мисливством, бо великий начальник, який много i шибко кричав, примусив усiх шукати аероплан, який десь упав у тайзi. За десять днiв мисливець пройшов уже сотнi кiлометрiв, а нiчого не знайшов. Пропали тепер його панти. Тунгусовi поспiвчували, запросили пообiдати, переночувати, але вiн вiдмовився i пiшов собi далi. Сiрко, зiтхнувши, сказав, що не таланить цьому золотому чоловiковi. Взяв собi за жiнку красуню — росiянку iз старовiрiв, що звалася Фiйоною. Богу на неï молився, а вона, поки чоловiка вдома не було, розважалася з великими начальниками. Григорiй чекав ще якихось подiй, але нiчого не сталося. Врештi, й те забулося. Час собi йшов замрiяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйноï, веселковоï молодостi, озвучений гомоном птахiв i звiрят, i шумом кедрiв вгорi, i таємничим шепотом листу, заквiтчаний — закосичений цвiтом. Iсторична довiдка Якось два днi пiдряд iшов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сiрко був у доброму настроï: вода змиє слiди людей на солонцях, i можна буде пантувати далi. А на рiчцi вони тим часом зроблять гребельку i поставлять морду, або, як кажуть на Украïнi, вершу. Дiд передбачив цей дощ за кiлька днiв за особливими прикметами — i не помилився. Тепер усi сидiли на Ґанку в святковому настроï i спостерiгали, як важкi потоки з неба поливали дерева й кущi. Водоспад Дiвчина вже не плакав, а ридав, морем розливався. Пiд акомпанемент дощу дiд Сiрко став розповiдати про дивну мандрiвку навколо свiту, та про життя на Украïнi колись, та про дику землю, де вони потiм висiли, куди ïх закинула доля. Iсторiя заселення переселенцями з Украïни Уссурiйського краю варта була цiлоï книги. Дiд говорив про те, як жили колись Сiрки на Полтавщинi, коло славного мiста Переяслава, а ïхнi дiди й прадiди в Запорожжi козакували, в Крим i Туреччину ходили, страху всiм ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та звiдтiля утiкали. Потiм Сiркам довелося кидати рiдну землю, ïхати свiт за очi — у навколосвiтню морську подорож. Коло Iндiï ïх дощi поливали — мочили, бiля Цейлону вiтри пекли — сушили. У Бомбеï воду пили, в Сiнгапурi та Китаï сльози лили. Та вiри в щастя своє щербате i в силу свою двожильну не теряли. Коли приïхали на мiсце, з половину перемерли. А далi позвикали й зажили. Та ще й як зажили! Спiвуни Iнодi на дозвiллi Грицько з сестрою спiвали пiсень, лежачи горiлиць на березi. У Наталки був хороший, сильний голос. I спiвала вона пiсню про миленького, про двох соколiв смiливо, щиро, як i все робила так. Грицько вторив лагiдним тенором. Старий Сiрко, прислухаючись до ïх спiву, i собi пiдтягувати починав. А закiнчували спiвцi неодмiнно мiсцевою пiснею про мисливця, який ходив — бродив по лiсах та й побачив, як на травi спала красуня дивна. I як вiн з нею повiвся по-лицарському. Спiвали цю пiсню молодi люди трохи жартiвливо. Наталка, як завжди, посмiялася з того нещасливого молодця. Заколот i капiтуляцiя Григорiй носив у серцi ту хворобу, що його напала, — кохання до химерноï лiсовоï дiвчини Наталки — i боровся сам iз собою. Кохав, але... здається, безнадiйно. Розум юнака боровся iз серцем. Григорiй тiкав до водоспаду i просиджував там годинами. Не знав, як бути. Iти звичайним шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — вiн не мiг i не смiв. Це не така дiвчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його почуття. Окрiм того, з його непевним становищем вiн не мав права наражати на небезпеку ще й iншу людину. Отак вiн терпiв i мучився. Але пiти звiдси не мав сили. Бо вiн був щасливий бiля цiєï дiвчини. Отак його розум змушений був капiтулювати перед коханням. Мавка Спостерiгаючи зовнiшнiй свiт, Григорiй намагався в нiм забутися. Вiн годинами, притаïвшись межи колодами чи камiнням, дивився, як клопочеться горностай, йшов назирцi за козулею з малим козенятком i милувався ними. Ато натрапив на слiд полоза. Вирiшив пошукати його, розсунув кущi i... побачив Наталку. Вона стояла на тiм боцi рiчки й викручувала мокру косу. Як лiсова мавка, вигиналась, сяяла блискучими росинками на тiлi в сонячнiй купелi. Юнак круто повернув i швиденько, мов злодiй, пiшов вiд рiчки, лаючи себе, — а що як дiвчина його помiтила i розсердилася? Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обiдом боявся глянути на Наталку, а коли випадково зустрiвся поглядом, то побачив чистi, задумливi й наче здивованi очi. Навiть батько помiтив, що з Григорiєм щось негаразд, спитав, чи вiн не захворiв. Увечерi Григорiй розповiдав про свiй рiдний край, про птахiв та звiрiв. Коли став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований, вийшов iз хати. Потiм Грицько десь побiг, а Григорiй залишився наодинцi з дiвчиною. Знiяковiв, серце застукало. Нарештi наважився запитати, чого Наталка така сувора з ним, нiби сердиться. Дiвчина зиркнула спiдлоба, як холодною водою облила. Тодi сказала, що нiчого вона не сердиться, вiдсмикнула руку й пiшла собi геть. В гирлi Мухенi Пантовий мiсяць кiнчився. Пролетiв як день. Сiрко з Наталкою поïхали вiдвозити панти, а хлопцi зробили плiт, поставили на нього бочки iз засоленим м'ясом iзюбрiв i попливли вниз рiчкою. Через три днi дiсталися до гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там стояв заготiвельний пункт Дальзаготхутро, i завiдував ним давнiй Сiркiв приятель Мокiєнко. Зустрiв вiн хлопцiв гостинно й привiтно, з почуттям власноï гiдностi, охоче взявся виконати доручення — вiдправити м'ясо пароплавом у Хабаровськ. Мисливцi й заночували в завiдувача заготпункту, добре наговорившись з Мокiєнчихою, привiтною та веселою жiнкою. Вранцi хлопцi вирушили додому. Роздiл восьмий Осiнь у тайзi Коли достигає виноград Непомiтно минало лiто. Наставала золота осiнь, коли достигає винограду тайзi. Пiсля пантування хлопцi побули вдома лише п'ять днiв. Але йутiднi косили траву на пасiцi. А потiм Грицько з Григорiєм вибули вдвох на верхiв'я рiчки Iман. Старий з Наталкою качали мед. Дiвчина стала сумною, а iнколи на неï таке находило, що вона дурiла, пустувала iз собакою, як мале дiвча, кричала в горах, викликаючи мавок. Ато зникала на пiвдня i поверталася потiм тиха, слухняна i лагiдна, ластилася до матерi. Мати запропонувала ïй поïхати до тiтки, розважитися, але вона рiшуче вiдмовилась. I спитала, чого це ïï всi вважають сердитою та негарною. Весела робiнзонада А хлопцi собi ïхали на пiвдень схилами Сiхоте — Алiня. Через чотири днi прибули на мiсце, оселилися в барацi на давнiй Сiрковiй заïмцi. За сто кiлометрiв не було жодного житла. Безлюддя. Побратими пеклися на сонцi, годували комарiв та гнус, ловили рибу та стрiляли качок, косили сiно за батьковим наказом. Потiм робили пастки — самолови для дрiбного цiнного хутряного звiра, якого рушницею в лiсi не добудеш. Робота була неважка, хлопцi почували себе, як на вiдпочинку. Об'ïдалися виноградом. Швидко минув мiсяць, i надiйшла справжня осiнь iз ранковими приморозками. Бог кохання А в нетрях уже ревiли iзюбри. Надiйшла золота пора — пора кохання. Рев котився далеко — десь з хряском билися вогненнозорi коханцi i дивилися на них грацiйнi самицi, чекаючи, поки проллється кров i гордий, нетерпеливий, шалений вiд пристрастi переможець пiдiйде без заперечень... Григорiй слухав цей рев, i йому самому хотiлося закричати, викликаючи свою нещасливу долю до бою, i поламати ïй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподiванка — Григорiя вкусила гадюка, коли вiн босий згрiбав сiно. Хлопець став рятуватися усiма вiдомими способами — i перев'язував ногу вище укусу, i припалював рану порохом, i ще щось робив. Та нiчого не допомагало. Грицько розгубився, пропонував ïхати i до знахарки, i додому, i в Iман, але його друг забороняв це робити. Нарештi через чотири днi органiзм сам подужав отруту. Коли вирує кров Хлопцi надумали вже збиратися додому, як тут прибiг Заливай, а слiдом за ним приïхала... Наталка. Кiнь пiд нею був мокрий — видно, ïхала без перепочинку. А сама була... спокiйна, навiть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопцi живiсiнькi, i приховала своï справжнi почуття. Коли ïхали назад, зупинилися на рiчцi Бiкiнi. Десь далеко сурмив iзюбр, i луна котилася нетрями. Григорiй сидiв поруч iз Наталкою. У нiм вибухнуло те, що вiн був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболiло, застогнало, та вiн сидiв i мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замрiяно майструвала щось iз кори. Дiвчина зробила сурму — рiч з кори, почекала, коли обiзветься iзюбр, i засурмила й собi, як справжнiй звiр. Iзюбр вiдгукнувся i став наближатися, щораз вiдповiдаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацiю. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один iзюбр, а з другого боку — другий (вiн, очевидно, мовчки бiг на виклик суперника). Два демони, двi сили — втiлення цiлого свiту. Стали один проти одного, витягли вниз шиï, нагнувши голови — рiг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки i б'ють один одного ногами з ляскотом, iз стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрiзь. Розходяться, копають землю i знов... Упираються рогами один в одного, аж лускiт iде. Григорiй не витримав, вистрiлив iз рушницi. Мов ударенi блискавкою, iзюбри кинулись врозтiч. Мисливцi погналися за звiром, який був поранений. I знайшли його зав'язлим у болотi. Довелося застрелити iзюбра. Григорiй iз жалем дивився на нього i думав, що вiн так само загнаний i зацькований, як ця тварина. Роздiл дев'ятий Зима Перед великим полюванням Пiшли снiги, вдарили морози, тайга вбралася в новi шати. Для мисливцiв розпочалася гаряча пора бiлкiв'я — полювання на вивiрок та iншого хутряного звiра. Григорiй у мисливствi намагався забути про все — про свою дурну долю, про невiдоме майбутнє. Милувався природою, звiрами i часто навiть забував, що в них треба стрiляти. Хлопцi полювали на Бiкiнi. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч i на Голубiй падi справи мисливськi теж були непоганi. Але дiвчину тягло на Бiкiнi. На Голубiй падi мисливцi трохи пополохали вепрiв, закапканили три рисi, а одну Наталка пiймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дiвчину, пес Заливай налетiв i задавив ïï без нiякого попереднього слiдства. Наталка дурiла там, де треба серйозностi, iнколи навiть псувала полювання, але нiтрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорiя. Проте вiн до цього звик i радiв з того, що дiвчина поруч. А одного разу трапився незвичайний випадок. Цiною дружби. Злодюжка Якось Григорiй пiшов бiлкувати з дубельтiвкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерiгав, як вивiрка порається з кедровою шишкою. Забув i про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка. Хотiв iти додому, та раптом побачив, що на нього суне цiла череда якихось тварин. Це були дикi свинi — вепри на чолi з великим i страшним вепром — сiкачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корiнням дерево. Григорiй був погано одягнений для довгого сидiння на деревi, а вепри не поспiшали, чавкотiли собi, знайшовши багато поживи. Нарештi мисливець не витримав i вирiшив вистрiлити, щоб налякати звiрiв. Сiкач оскаженiв i кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподiване — весь табун кинувся навтьоки i зник у лiсi, наче i не було його. Григорiй подумав, що це може бути лише тигр, бо знав iз оповiдань Грицька: цей звiр пасе вепрiв i з того живе. Хоч вiн i боïться людей, першим ïх нiколи не зачепить, але що, коли вiн голодний? Проте й сидiти на деревi — не всидиш на морозi. Григорiй наважився, злiз iз виворотня й пiшов. Снiг, вiхола — нiчого не видно. Зрозумiв, що заблукав. Та ще й не мав при собi анi сiрникiв, анi зброï путньоï. Iшов лише з упертостi. Потiм присiв вiдпочити, пильнуючи, щоб не заснути. I... задрiмав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай i лизав у нiс. А незабаром пiдiйшла вся залiплена снiгом Наталка i сказала нiби сердито: Хто ж так ходить?! Стали йти разом — i заблукали зовсiм. А сил далi йти в такiй круговертi вже зовсiм не було. Знайшли якусь скелю в гущинi та й влаштувалися пiд нею в бур'янi та моховi. Притулилися спинами до пенька й дрiмали сидячи. Тiльки тут, тiльки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солiдарнiсть, що робить героïчнi речi, як звичайнi, як свiй обов'язок, i нiхто нiколи не здумає назвати ïх героïчними... Дiвчина у снi, не маючи сили тримати голову, мимоволi обiперлась на Григорiєвi груди. I спала солодко, як дитя. А юнак сидiв i боявся поворухнутися, боявся розбудити ïï. Наталка щось марила у снi, посмiхалася. ïï уста були так близько, i Григорiєвi хотiлося поцiлувати ïх хоч нишком, хоч один раз. Дiвчина й не почує. I вiн, як злодiй, дослухаючись до ïï дихання, тихенько — тихесенько поцiлував. Наталка розплющила очi, здивувалася, потiм злякалася i швидко вiдхилилася вiд нього. А тодi спалахнула, схопилася й пiшла, навiть свiй вiнчестер забула. Збентежений, спiйманий на злочинствi, засоромлений Григорiй кляв себе. Вперше побачив, скiльки лиха може накоïти один поцiлунок. Як же вiн нахабно й брутально повiвся з цiєю гордою i чистою дiвчиною! Злодюжка! Пiшов до табору i кружляв навколо нього, поки не почув дзвiнкий Наталчин смiх, веселий, розкотистий. А вона дурiла, бавилася iз Заливаєм. Химерна, незрозумiла дiвчина! Рiздво в пралiсах Йшли додому майже без зупинок день i нiч, щоб встигнути на Рiздво. Адже такого не було, щоб Сiрки не зустрiчали свято вдома. Як не рахували — не встигають. Бiля рiчки побачили новi бараки, здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лiсозаготiвлi! Спинилися спочити трохи i посушитися, бо потрапили в наледь i помочили унти. У бараках повно людей — колгоспи вiдбували трудобов'язок на лiсорозробках. Через рiчку — iнший барак, з репресованими. Чути, як охоронцi кричать i лають жiнок, що пиляють дрова. Раптом жiночий голос заспiвав журливоï украïнськоï пiснi про пропащу долю. Пiсню обiрвав брутальний оклик вартового. У Григорiя аж серце зайшлося вiд гнiву та жалю. Мисливцi пiшли далi, а хлопця ще довго переслiдували звук пилки та чайчине ячання пiснi. Доганяли свят — вечiр i таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. I невiдомо, хто ж таки помилився — Сiрко чи стара Сiрчиха. Вдома на них чекала гаряча лазня по — чорному. Нащо вже Григорiй був дебелий, але i вiн не мiг витримати того, що виробляли старий Сiрко iз Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто перiщили один одного березовими вiниками, потiм обливалися крижаною водою. Терли шкiру мочалками, як наждаком, а тодi ще вибiгали надвiр i качалися в снiгу, грали в снiжки на 50 — градусному морозi. Рiздво Сiрки святкували так, як з дiда — прадiда велося, додержуючи усiх одвiчних зворушливих i поетичних народних обрядiв. Вдосвiта щось застукало у дверi й попросилося колядувати. Мати запросила до хати вирядженого вiршовника. Той прочитав старовинний вiрш — колядку, що Григорiй нiколи такого не чув. Колядував сам старий Сiрко, бо бiльше ж нiкому було це робити. Потiм поздоровляли один одного й сiдали до столу — пили, гуляли... В обiд — знову. Увечерi прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбраннi. Григорiй приєднався до них. Свята почалися весело. Але раптом на Григорiя напосiлася така чорна туга та безнадiя, що вiн не знав, де себе подiти. Йому схотiлося вийти вiдчайдушно назустрiч своєму темному, невiдомому майбутньому й позмагатися з долею. Можливо, тому зрадiв, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою. Роздiл десятий Рейд на Хабаровськ Третього дня пiсля свят Гриць з Григорiєм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасiв та оформити дозвiл на зброю. Хлопцi були вдягненi, як два пишних королевичi: у гаптованих лапчатих унтах, що були своєрiдним чудом мистецтва, в оздобленiй мисливськiй унiформi, в оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячi папахи. Бронзовi обличчя, засмаленi вiтром, слiпучим сонцем i морозами, були наче вирiзьбленi за iдеальною моделлю мужеськоï краси вправним майстром з суворого металу — наснаженi життям, силою. Один похмурий, а один веселий, — але обидва красенi, нiби вiд одноï мами. Скочили на коней — i гайда. До залiзницi — станцiï Лазо — ïхали верхи. Дорогою знiчев'я настрiляли тетерукiв та фазанiв. Неподалiк вiд станцiï хлопцi заïхали на заïмку до доброго батькового знайомого мандзи Кiм — Гi — Суна i подарували йому всю свою здобич. Там вони вiдпочили, залишили коней i зброю та зайвi речi i помандрували далi поïздом. Експрес, которий возiт дрова i лєс Гриць не вперше потрапив у цивiлiзований той свiт, але почувався трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому iнiцiативу взяв на себе Григорiй. Пройшло кiлька поïздiв, але годi на них було сiсти. Нарештi надiйшов знаменитий на весь Далекосхiдний край експрес. Половина вагонiв була товарних, половина — поштових, але всi вони служили пасажирськими i були набитi пасажиром до одказу. То ж Григорiєвi з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах. На цей поïзд нiхто не брав квиткiв. ïхав хто хотiв i куди хотiв. Але ж i експрес iшов, як йому здумається: хотiв — ïхав, хотiв — стояв годинами чи то на станцiï, i чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику. Жоден контролер не мiг перевiрити в такiй тiснявi квиткiв, тому нiхто про це й не турбувався. Вагон говорив усiма дiалектами рiдноï Григорiєвi украïнськоï мови, бо основний контингент його пасажирiв — ота зiрвана з мiсця й кидана по всiх свiтах Украïна. Заробiтчани! Вербованi, контрактованi, плановi. З дiтками, з жiнками. Розповiдають про роботу на Сахалiнi, в Дальстроï i проклинають ïï. Тижнями, мiсяцями отак мандрують у брудi, в холодi й голодi. Не заробивши нiчого, в розпуцi повертаються назад, а ïх мiсце у вагонах займають новi шукачi щастя, примусовi та добровiльнi ентузiасти. Десь жалiбно скиглило дитя. Хтось розповiдав, як ïх добре умовляли i м'яко стелили, поки не пiдписали контракт. А потiм тиждень довелося валятися посеред Владивостока пiд снiгом та дощем. У другiм кутку вагона залунала смутна дiвоча пiсня. Розповiдали, що селян тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли конi в колгоспi — людину розстрiляли, кажуть, шкiдник. А як вимерла цiла округа, то шкiдникiв нiхто й не шукав. Григорiй слухав весь той гамiр, зцiпивши зуби, i йому паморочилась голова. Те, що вiн почав був забувати, — цiла ота трагедiя народу, — навалилась на нього всiм тягарем... уся його Вiтчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосiблена, в коростi, в брудi... розпачi!., голодна!., безвихiдна!., безперспективна!.. На якiйсь станцiï до вагона вдерлося двоє з лiхтариками — i всi завмерли — НКВД! Свiтили в обличчя i ступали по людях, як по дровах. Григорiй чекав спокiйно, готуючись до найгiршого. Майнула думка: який же вiн дурень — вилiз у свiт без документiв! Посвiтили на них, пильно подивилися на ïхнiй поцяцькований одяг i полiзли далi. Мабуть, прийняли ïх за екзотично вбраних представникiв влади з мiсць, а то й iз центру. Адже такий одяг не кожному по кишенi. Григорiй засмiявся про себе: Пронесло! На станцiï Красная Рєчка експрес зупинився. А по обидва боки стали етапи — ешелони з репресованими. В'язнi з обох ешелонiв через експрес перегукувалися мiж собою, вiталися до землякiв, смiялися, бо що ïм ще лишилося, як не смiятися?! Хтось з'ïхав з глузду в цiй краïнi. З одного кiнця землi гнав етап в другий, а ïм назустрiч гнав такi ж етапи. I нема ïм кiнця — краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократич-нiший експрес, нi — ковчег горя, проклять i слiз материнських. Вагон спав, не спав один Григорiй, думаючи свою понуру думу. Хабаровськ Смiшнi й печальнi походеньки Туман стояв вiд морозу. 50 — градусний мороз бiг по пiшоходах, змушував ïх хукати, тупотiти й пританцьовувати. Хабаровськ — столиця всього Далекосхiдного краю, цього химерного ельдорадо. Хлопцi вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По тротуарах бiгли, поховавши носи, службовцi, робiтники, вiйськовi — люди рiзних нацiональностей. Гудiли авто, i тут же ïхали нарти, запряженi пiвнiчними оленями, привертаючи увагу хабаровцiв. У перехожих, що десь поспiшали, майже в кожного папка i спецiально приладнаний бляшаний посудна обiд. Проте Григорiєвi це мiсто сподобалось — чимось нагадувало Киïв. Вiд Амуру починалася широка головна вулиця, по — європейському обставлена модерними будинками. На руïнах колишньоï церкви, бiля самого Амуру, стояли величезнi брезентовi намети, i в них у такий мороз жили люди. Хлопцi розглядали розкiшнi вiтрини Гастроному, спортивного магазину. А в крамницi Госспiрту був викладений iз пляшок портрет Ленiна в одному вiкнi, а в другiм — Карла Маркса. Григорiй засмiявся: I досi не знав, що то були такi пияки! Воiстину, буйний є i творчий той генiй будiвничих соцiалiзму, i не знає меж, i нi перед чим не зупиняється! Хлопцi оглядали мiсто, а юрба розглядала ïх. Особливо вертiли головами дiвчата, деякi навiть зачiпляли хлопцiв. Якесь дiвчисько зупинилося навпроти юнакiв i спитало, де б ïй купити такi унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жiночого взуття, запросив дiвчину приïхати в гостi. Дiвчина виявилася iнженером — хiмiком з Одеси i, почувши мову Грицька, теж перейшла на украïнську. Розказала, як знайти те, що ïм потрiбно. У Дальзаготхутрi хлопцi здали хутро, поновили контракти, одержали багато грошей. Потiм пiшли виконувати головне завдання — знайти старшого охотiнспектора, доброго приятеля Сiркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю. Цей Вася часто гостював у Сiркiв, ходив з ними на полювання, а коли вони бували в мiстi, то завжди лагодив ïм усi формальностi в таких делiкатних справах, як дозвiл на пантовку, на ловлю єнотiв, на зброю. Знайшли iнспекцiю у центрi мiста в найкращому будинку. Потаюк — низенький енергiйний хлопець — щиро привiтав обох. Але був чимось дуже засмучений. Розпитував про тайговi справи, а потiм нахилився й розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство позаареш-товували, та й взагалi... Хлопцi не знали, що на цiм свiтi зайшла епiдемiя арештiв. I не тiльки тут, у цiм краï, а й по цiлiй шостiй частинi свiту. Шкода було славного Потаюка. Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто. Зброю треба реєструвати через НКДД, i з'являтися туди необхiдно особисто. Робити нiчого, пiшли до НКВД. Григорiй ступав поруч iз Грицем, зважившись на зухвалий вибрик — смiливий вiзит. У вестибюлi Гриць зупинився, взяв Григорiя за петельки i притягдо себе. Цей тайожник, цей примiтивний i прямолiнiйний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу i — вiдштовхнув: Iди геть! Чекай на вулицi. I Григорiй пiдкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго чекав на вулицi, аж почав хвилюватися, думав iти розшукувати. Але тут вийшов Гриць, самими очима показав, щоб Григорiй iшов слiдом, як незнайомий. Через кiлька кварталiв, побачивши, що ïм нiщо не загрожує, Гриць став розповiдати про своï пригоди в НКВД. Сказав, що начальства там — сила. Прийшов вiн до одного, а ïх посхо-дилось дивитися на знаменитого мисливця Сiрченка чоловiк iз десять. Розпитували, а Гриць удавав iз себе дурненького — вiдповiдав все так чи нi. Питали, чи не заходив до них хто. Навчали, щоб вiдразу повiдомив, коли що. Почастували горiлкою, а зброю реєструвати вiдмовилися. Але Гриця це не засмутило: Та ми вiк прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяï... Хлопцi вирiшили десь добре пообiдати. Зайшли до японськоï ресторацiï у передмiстi Украïнська Слобода, замовили найкращi страви. Але ïм подали якусь юшку з макаронами i палички замiсть ложок. Юнаки не знали, що робити з цими стравами, i стали спостерiгати, як ïдять ïхнi сусiди — китайцi. Але у них так не виходило. Вирiшили розрахуватися й пiти десь у iнше мiсце. Цi екзотичнi палички коштували ïм по п'ятдесят карбованцiв — цiна доброго теляти. В iншому Буфетi був один прокислий вiнегрет та слизнявi цукерки. Потiм друзi натрапили на Гастроном, який бачили вранцi, i набили два рюкзаки вином, горiлкою, кав'яром i шинкою, шоколадом i цукерками для Наталки. Побачили розкiшний ресторан i вирiшили зайти. Швейцар здався ïм ледь не генералом, у всякому разi якимось розцяцькованим. Все, що було в ресторанi, — танцювало, пило, курило, грало, — все обернулося. Веремiя фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлi станцьованих, засмоктаних, блiдих облич i постатей два гостi виглядали, як люди з iншоï планети, з якогось iншого, героïчного, а не такого задимленого, смердючого свiту. Так, нiби зiйшли з екрана персонажi якогось цiкавого героïчного фiльму. Два пiрати чи два ковбоï. А чи посланцi досi незнаного царя тих, оспiваних, але так i невiдомих уссурiйських нетрiв. Найбiльше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, нiби викутi з червоноï бронзи, а потiм в них вставлено очi, що вражали своïм блиском i зосередженою силою. Хлопцi, не звертаючи нi на кого уваги, вибрали порожнiй столик i стали замовляти найдорожчi страви й напоï. Офiцiант ледве встигав носити. Мисливцi гуляли на повну котушку, не реагуючи на залицяння дiвчат з ресторану. Хмiль ударив у голову. А Григорiй дедалi бiльше хмурнiв. Вiн дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою i не свою горду i прекрасну королеву — Наталку. Навпроти них сидiло двоє вродливих, але бiдно одягнених, змарнiлих вiд втоми дiвчат, що пили одну тiльки каву. Нiхто не запрошував ïх до танцю. А коли Григорiй почув, що дiвчата розмовляють украïнською мовою, то зрозумiв — це тi самi розкуркуленi, що в будь — який спосiб прагнуть вижити в цьому суворому краï. Його душу огорнули бiль i гнiв за зневажений цвiт нацiï. Григорiй замовив офiцiанту розкiшну вечерю для дiвчат i суворо, iз ледь прихованим жалем сказав ïм: Вечеряйте! Одна з них не стрималась i гiрка заплакала. Хлопцi згадали, що ïм треба на поïзд о першiй годинi ночi. Коли виходили з ресторану, Григорiй, що був напiдпитку, зiткнувся в дверях з кимось у формi, у синьоверхому кашкетi, зi шпалами на ковнiрi. Його взяла хмiльна злiсть, i вiн вiдсунув того чоловiка, щоб не стояв на дорозi. Не ходи босий Хлопцi вже пройшли пiввулицi, як Григорiй вiдчув, що за ними хтось iде, мабуть, щось негаразд. Згадав чоловiка, якого вiдштовхнув з дороги в ресторанi. Хмiль вiдразу вивiтрився. Сказав Грицьковi. Хлопцi надали ходу, закрутили по вулицях i майданах, намагаючись загубитися в натовпi, потiм заскочили в якусь вiдчинену браму. Повз них пробiгла постать у собачiй хутрянцi i капелюсi з розпущеними вухами, як у хорта. Друзi перечекали деякий час, а потiм заковулками стали добиратися до вокзалу. Майже дiйшли, як раптом перед Григорiєм виросла в темрявi постать. Наставивши пiстолет, невiдомий скомандував: Руки вгору! Григорiй став повiльно зводити руки, а ногою несподiвано вибив у нападника з рук зброю. У ту ж мить Грицько й собi зацiдив незнайомця у вухо, люто промовивши: Не ходи босий!. Невдалий Пiнкертон упав, ударившись об паркан, а хлопцi — мерщiй до поïзда. Коли вже ïхали, роздумували, що б це могло значити. Зупинилися на тому, що ïх хотiли пограбувати, хоч Григорiй пiдозрював iнше. Тiльки в тайзi мисливцi вiдчули себе вiльно. Тут — вони вдома! О, тут вони господарi! Вдома Гриць розповiв Наталцi про парубоцькi походеньки. Про химерних розмальованих дiвчат, про музику й дивацькi танки, про грабiжника, що на них напав. Наталка дивувалася з тих подарункiв, що ïй навезли — цукерок, шоколадок, духiв i гребенцiв, назвала хлопцiв дурнями i пожалкувала, що вони не вiдiбрали у нападника i не подарували ïй пiстолет. Роздiл одинадцятий На кiшку Старий Сiрко став радитися з домашнiми, чи йти ïм цього року полювати тигрiв. Наталка сказала, що ïх знову четверо, а Григорiй здатен замiнити Миколу. Мати журилася i вiдмовляла мисливцiв, згадавши загиблого сина. Цього разу тигролови споряджалися не так, як звичайно, — повдягали ватянi штани й куцини. Iз собою взяли мiцний одяг з лосиноï шкiри i найнеобхiднiшi речi, аби не перевантажувати коней. ïхали верхи, час вiд часу ставали на лижi, бо мерзли ноги. Милувалися замерзлим рiзнокольоровим водоспадом. Часто ночували просто в снiгу, намостивши гiлок та розклавши багаття. Аж раптом натрапили на лiсову газету. На снiгу було написано: Фiйона Медвину привiт передавала. Григорiя аж струсонуло. Як? Невже тут той самий слiдчий, який його катував на допитах? I згадав, що Фiйона — дружина тунгуса Дядорова, яка приймала у себе рiзних начальникiв, поки ïï чоловiк був на полюваннi. Григорiй вiрив i не вiрив. Страшнi спогади заполонили його. Вiн пригадав розмови про те, що в тайзi збудовано силу вiйськових об'єктiв, енкаве-дисти нишпорять скрiзь, очищаючи тил вiд ворогiв народу. А понад усiм кордоном створено лiнiю укрiплень, багато сопок перетворено на потужнi фортецi. По довгих мандрах прийшли на Змiïну падь. Там залишили коней у старого удегейця, що доживав вiку в нетрях, дали йому чаю, тютюну. Дiдусь радiв гостям i ïхнiм подарункам, як маля. Тепер тигролови вже були близькi до своєï мети. Дорогою старий Сiрко вводив Григорiя в курс справи, розповiдав, як ловлять цих кiшок. Спочатку ïх заганяють собаками. Коли звiровi вже несила втiкати, вiн забивається десь до скелi й обороняється вiд собак. Тодi один мисливець простягає триметрову палицю, тигр ïï хапає, а в цей час iншi мисливцi накидають йому на шию петлю, зв'язують лапи. Вiд швидкостi та вправностi кожного залежить життя iнших. При цьому треба щосили кричати — крик паралiзує кiшку. Мисливцi йшли, пильно оглядаючи всi хащi. Раптом вони натрапили на слiди аж двох тигрiв — старого й молодого. Собаки змiнилися — шерсть на них стала дуба, вони натягали повiдки, але не гавкали вголос i не рвалися шалено вперед, бо були добре вишколенi. I почалося полювання. Люди йшли по слiдах звiрiв кiлометр за кiлометром — по нетрях, падях та горах. В одному мiсцi натрапили на дорогого соболя, що потрапив у самоловну пастку, наставлену ними колись на колонка. Вирiшили взяти, хоч на цього звiрка полювання було заборонено. Але не кидати ж цiнне хутро, раз дурний соболь влiз в не своє. Старий Сiрко читав по слiдах, як по книзi. Ось тигри полювали на вепрiв, ось зупинялися, там лежали. Так було до смерку. Вночi нiхто не полював, тому розбили табiр i заночували. Вранцi знову вирушили ловити кiшку, покинувши всi речi в наметi. Слiди петляли, водили ïх, як i вчора. Раптом все пiшло несподiвано швидко... В одному мiсцi, перед густими заростями, майнуло щось смугасте. Старий Сiрко вистрiлив, Григорiй за ним, ззаду також пролунали пострiли. Велетенська кiшка зробила скажений стрибок угору. А мисливцi, пронизливо лементуючи i стрiляючи вгору, погналися за другим тигром. Собаки гавкали десь спереду. Григорiй дуже боявся вiдстати i пiдвести старого. Пiзнiше вiн часто згадував i не мiг вiдновити точно, як воно все було. Вiн таки перший опинився бiля батька. Вiн лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий, тигрячий... Вiн затягнув петлю, як супоню, i вмить опинився пiд сподом, вчепившись потворi в карк за шкiру... Все качалось клубком, галасувало на нiм... Здається, i вiн галасував... Снiг набивався в очi i в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось, — це тривало вiчнiсть... Потiм в раптовiй тишинi — злякане Наталчине обличчя i дихання над самим його лицем... Потiм дружнiй регiт... Клубок розпався, i Григорiя витягли з — пiд снiгу. Обтрушувалися, вiдсапувалися, збирали шапки, рушницi, смiялися й наново переживали подiю. Для тигра зробили дерев'яну мiцну клiтку. Потiм пiшли шукати iншого звiра — забитого. I знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр грiзного старого уссурiйського тигра, що лежала, задубiвши на морозi. Вiдпочивали до ранку, а потiм вирушили до покинутого намету. На чотири пари зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клiтку з живим тигром. Мертвого ж тягли за собою самоходом. В обiдню пору добралися до намету. Але тут сталася дрiбниця, яка переросла в катастрофу й поклала край усiй мисливськiй епопеï. У наметi хтось ночував, забрав соболя i спирт. Старий насупився: тiльки нетутешнi могли порушити тайговий закон i взяти чуже. Всi пiшли на льод розглядати слiди — куди i коли рушили грабiжники. А Григорiй знайшов на снiгу бiля намету недопалок дорогоï сигарети Золота марка. Його серце затiпалось. Такi цигарки завжди курила одна людина... Вiн мовчки, поки iншi були на льоду, став на лижi i помчав навскiс через нетрi, зрiзаючи величезну дугу, що ïï тут робила рiчка. Гнав по прямiй, як учора за тигром. Нарештi побачив кошiвку (сани) i пiшов назустрiч, стискаючи гвинтiвку. Конi почули тигрячий дух (весь Григорiïв одяг ним просяк), мотнули вбiк. Сани перекинулись i з них вивалилися двоє людей — в будьонiвцi i в єжовському кашкетi. Григорiй вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий таварiщ слєдоватєль. А Медвин — бравий герой i грiзний суддя та володар душ людцiв i плюгавий злодюжка, порушник закону нетрiв — стояв i тiпався... Григорiй вголос промовив:
— Так... Ну, все, таварiщ слєдоватєль! Все! — I важко задихав. — Кiнчаю слiдство... — I пiднiс голос, повiльно, грiзно: — Тут... я тобi... й рев, тут я тобi й трибунал! — Пiдкинув гвинтiвку i вистрелив. Другий кинувся тiкати до лiсу, потiм обернувся i вистрiлив iз пiстолета. Довелося Григорiєвi його застрелити. Потiм вiн написав на снiгу: Судив i присуд виконав я — Григорiй Многогрiшний. Аза що — цей пес сам знає. Зробив це, щоб нiкому не довелося вiдповiдати за вчинене ним. Куди ж тепер? Отак за одним разом вiдтяв i ворогiв, i друзiв, i спокiй. Повернувся йти — аж раптом... Наталка!
— Що ти зробив? Григорiй сказав: — Слухай, Наталко! Те, що я зробив, — те я мусив зробити. Розумiєш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила. Розумiєш? Не бачила! А вже як я буду далеко звiдси — тодi про все розкажеш своïм. Дiвчина здивовано й розгублено прошепотiла:
— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрiбне, тобi виднiше. Але куди ти? Боже мiй! Скiльки сказано в одному тонi! Все, про що мовчала мiсяцями. Григорiєвi аж горло стисло. Дiвчина благала залишитися, бо в них же цiлком безпечно... Можна ж iще далi зайти в нетрi... Хлопець узяв Наталку за руку i стис. Вона не вiднiмала своєï руки.
— Дурна ти, дiвчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всi нетрi поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небi! Є! Цей пес вiдбивав менi печiнки, ламав костi, розчавлював мою молодiсть i намагався подряпати серце, якби дiстав. Так довгих — довгих два роки вiн мене мучив. А потiм спровадив до божевiльнi. I все за те, що я любив свою батькiвщину. I я ще тодi поклявся iменем матерi моєï, що вiдiрву йому голову. Я втiк з божевiльнi... Потiм мене знову впiймали i знову мучили такi, як вiн, — його поплiчники... А потiм присудили до двадцяти п'яти рокiв каторги... I все тiльки за те, що я любив свiй нещасний край i нарiд... Я поклявся, що буду ïх вбивати, як скажених собак. I я втiк з ешелону. Вони мене везли з Украïни на каторгу, на повiльну смерть, i берегли, як пси. А я втiк. Вистрибнув на ходу зi скаженого поïзда, — стрибнув у нiч, у смерть, на щастя. I я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Смiливi завжди мають щастя, як казала твоя мати... Обiйми ïï мiцно за мене i поцiлуй за мене... сестро. Наталка припала до нього i вибухнула буйним плачем. I поцiлувала, вклавши в цей поцiлунок усю душу. Потiм вiддала свiй вiнчестер, набоï, сказала, як iти на Уссурi й на Маньчжурiю, i пiшла, за слiзьми нiчого не бачила. Бiдолашна, горда, дика, наïвна i надзвичайна Наталка... Роздiл дванадцятий Навзаводи зi щастям Григорiй знав, що найкраще перейти кордон десь у Бiробiджанi, де найбiльшi нетрi, найвужчий Амур. Але йти було несила, не побачивши батька Сiрка, матiр, Грицька, М попрощавшись з Наталкою. Iшов, борючись сам iз собою. Дiйшов за заïмки, де залишили коней. Постояв, погладив свого буланого. Взяв дещо з продуктiв, спирт, сiрники i набоï, а коня брати не зважився. Йдучи далi, провалився в наледь, мусив сушитися всю нiч. Потiм здалеку побачив, як ïдуть мисливцi-тигролови, зрадiв: Нашi!. Дiйшовши до Сiрковоï пасiки, вiн вiдчув, що йому вже несила iти далi, бо це вже назавжди покинути останню рiдну хату. Деякий час вiн ще боровся сам з собою, вагався. Пiти чи не пiти?.. Якже вiн пiде звiдси, не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею i не пожалiє ïï серця?.. Довго ще думав Григорiй i нарештi не витримав. Ставши на лижi, вiн швидко пiшов у нiч. Сiрки, як завжди, повставали рано. Усi були сумнi. Робота валилася з рук. Треба було ïхати до мiста на базу — вiдвозити здобич. Десь там пiймана кiшка чекає у клiтцi, поклавши лапи i гордо пiднiсши голову, — нерухомо та вiдчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере ïжi. Третiй день не бере... Та вона п'ять днiв не братиме, але не згине. То горда i живуча тварина... I старому думки химерно блукали межи гордою твариною та... Раптом в сiнях зашелестiло, рипнули дверi i на порозi став Григорiй. Блiдий, схудлий, вiн нiяково посмiхався. Мати кинулась до нього зi сльозами. Григорiй помалу стяг шапку i став на колiна перед нею, як перед власною матiр'ю. Старий Сiрко кректав вдоволено. Вiн знав, що його названий син обов'язково прийде хоч попрощатися. Наталка, впустивши шиття i голку, сидiла край столу, смертельно блiда. Грицько глянув на неï, потiм на Григорiя i зрозумiв, що то значило. Григорiй обвiв усiх поглядом i сказав, що зайшов попрощатися, бо, може, вже нiколи не побачаться. Хiба що на тiм свiтi. Очi його зустрiлися :i Наталчиними. Дiвчина спалахнула. Вона прочитала в його очах те, що було в його серцi. Схопилася i кудись побiгла. Григорiй прощався, бажав щастя й добра рiдним i близьким йому людям. Старий Сiрко сказав, що треба поспiшати. У Харбiнi та на Сахалiнi в них є рiдня. Мати, плачучи, подала юнаковi набитий рюкзак. Присiли надорогу за стародавнiм звичаєм. Тут увiйшла Наталка, одягнена, як на полювання. Брови рiшуче зсунутi, вуста стисненi. Стала проти Григорiя i мить дивилася йому в вiчi з нiмим запитанням. I знайшла там вiдповiдь... Потiм взяла його за руку. Опустилась навколiшки перед враженими батьками i сказала:
— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилося менi щастя... то нехай же я буду, мамо, щаслива! I ви, тату!.. Благословiть!.. Батько суворо подивився на Григорiя, той шарпнувся був, але Наталка перехопила його рух:
— Григорiй не має права говорити! Я знаю, що вiн скаже! Але вiн збреше! Вiн зрадить сам себе заради вас. Я мовчала довгi мiсяцi як камiнь. Я змагалась iз собою... Я не знала, а сьогоднi я бачу, що загину. То ж ваша кров у менi... Не губiть же мене! Старий Сiрко побачив, що нiчого не вдiєш. Глянув на Григорiя, приховано посмiхнувся i подумав: Обоє рябоє. Наталка продовжувала благати i готова була переступити батькiвське слово. Тодi Григорiй опустився на колiна поруч, схилив голову i мовчки чекав рiшення Сiркiв. Першою не витримала мати, сказала: Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насiння! Сiрко почухав голову i зiтхнув:
— Такi часи, бач... Таке життя... Ну що ж... А матерi тiльки цього було й треба. Витерла сльози, зняла iкону i разом з батьком благословила молодих. Наталка цiлувала рiдних, радiсна i щаслива. Сказала, що вiзьмуть iз собою Заливая, i вiн принесе ïм вiсточку, як вони вже будуть у безпецi. А братовi наказала, щоб берiг батькiв, був коло них i коли одружиться. Ще не розвиднiлося, а iз Сiрковоï хати вийшли двоє озброєних на лижах, а з ними бiг великий якутський пес. Однiєï ночi на Н — ськiй заставi на Маньчжурськiм кордонi, бiля станицi Пашкове, де Амур найвужчий, зчинилася тривога. З пожежi i кiлькох вибухiв почалася стрiлянина, яка розiйшлась обабiч на десять кiлометрiв. Нiби розпочався бiй мiж усiєю Японiєю та CPCR Та то всього лиш ловили порушникiв кордону. Адиверсанти були смiливi й досвiдченi, наважились перейти кордон там, де того найменше сподiвались, — у самiм Пашковiм, попри самiсiньку будiвлю прикордонного пункту. Вiдбулося це так. Двоє на лижах, а з ними великий пес, обережно крадучись, вийшли на схил далекоï сопки i постояли там, пильно вивчаючи мiсцевiсть. Потiм знайшли забуту копицю сiна, приладнали до неï трухляву колоду, начинену порохом та набоями, пiдпалили й помчали в селище. Незабаром спалахнула пожежа, почулися пострiли й вибухи. Прикордонники побiгли туди, а втiкачi стали переходити кордон. Аж ось ïм назустрiч вискочив начальник застави. Наталка скомандувала Заливаю: Чужий! — i пес стрибнув на того п'яного охоронця кордону. Водночас на голову начзастави опустився приклад вiнчестера. По всьому кордону лопотiла перестрiлка, пiдключилась i японська сторона. Тiльки напроти селища було спокiйно, i нашi мандрiвники швидко перескочили на той берег рiки. Плачучи вiд щастя, Наталка припадала до Григорiя i цiлувала його в нестямi, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала: Мiй! Мiй!. Шалiла в нападi безумноï радостi, невисловленоï любовi й безоглядноï вiрностi, говорячи, що вони пiдуть тепер на його Украïну. I так само дав серцю волю Григорiй. Забрав ïï в обiйми i зацiлував тiï неприступнi вуста, великi насмiшкуватi очi... Аж ось де вiн догнав своє щастя! А Заливай зiп'явся на заднi ноги i, тихенько скiмлячи, намагався лизкнути обоху нiс. Нарештi лемент на кордонi вщух. Наталка нагодувала пса, прикрiпила до його нашiйника записку, погладила голову свого вiрного друга i з жалем вiдправила додому. Заливай сумно заскiмлив, вiдчуваючи розлуку, але послухався господинi й побiг. Шлях ïм прослався в невiдоме. Вони приготувалися до всiх труднощiв, до жорстокоï боротьби, спаливши всi кораблi за собою. ïх вабила далека, сонячна, омрiяна Украïна. Крайова преса була сповнена сенсацiйними повiдомленнями про велику озброєну до зубiв банду ворогiв народу на чолi з крупним державним злочинцем Григорiєм Многогрiшним, яка дiяла в тайзi i вбила начальника Краєвого особого вiддiлу УГБ НКВД тов. Медвина — ветерана НКВД, славного i доблесного чекiста, що в боротьбi з ворогами не знав жалостi i що рука в нього не дрижала нiколи... Внизу великими лiтерами сповiщалось про велику премiю за зловлен-ня того страхiтливого отамана банди — Григорiя Многогрiшного. Друга сенсацiя була ще цiкавiшою. Подавалися карколомнi повiдомлення про чергову провокацiю нєкой агресивноï держави на со-вєтсько — маньчжурському кордонi... Про кiлькагодинний бiй i вiдбиття великоï диверсiйноï групи ворога. Про заслуги начальника застави, який у героïчному бою був тяжко поранений. Мiж iншим говорилося й про те, щодвоєнегодяïвз гiгантським псом у тiм бою нагло напали на начальника з тилу. Старий Сiрко, що привiз разом з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав тi новини i в душi смiявся з них. Якого шелесту наробили Григорiй та його донька! Сiрковi захотiлося з радостi навiть тигра з клiтки випустити. Старого зупинило лише те, що тигр вже був на базi, у загальнiй клiтцi i пiд великим замком. А головне, поза всяким сумнiвом, кiшка роздере першим саме його — головного винуватця своєï бiди. Другого дня пiсля приïзду Сiрка з Хабаровська прибiг Заливай. Вiн був схудлий, здичавiлий, лапи в льодових черевиках. Старi невимовно зрадiли, гладили пса, говорили з ним, годували, як людину. I знайшли записку! Це був радiсний день у Сiркiв. Наталка писала: Живi. Здоровi. Обiймаємо всiх. Цiлуємо. Вже перейшли до тiтки! Мати плакала й просила прочитати записку ще раз i ще, а тодi поцiлувала ïï нишком i, загорнувши в шовкову хустку, поклала на самий спiд скринi, де зберiгалися Наталчинi речi. I стала молитися Божiй Матерi, вимолюючи щастя для дiтей i хоч на останку лiт зустрiчi з ними. Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Мати ходила бiля пса, як бiля дитини, але той скучав. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукалися. Вiн утiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так, як велiло його собаче серце. Подався доганяти без надiï догнати. Але — смiливi завжди мають щастя.

Метки ЛIТЕРАТУРА 1940-1950 РОКIВ, ТИГРОЛОВИ, IВАН БАГРЯНИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Тигролови


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация